Ніклас Натт-о-Даг - 1795, Ніклас Натт-о-Даг

із гною заввишки в п’ять сажнів і втричі більше завширшки. Еліас багато разів чув, як Флюґметет порівнювали з так і не завершеним кінним пам’ятником королю Ґуставу Адольфу ІІ, що навпроти Опери. Люди сміються з одоробла, захованого під чорною тканиною, і тицяють пальцем на південь — мовляв, он там справжній пам’ятник людським старанням.

Гул міріадів мух майже заглушає стукіт дощу. Скрізь ліниво повзають маленькі чорні тільця, а наситившись досхочу, неоковирно перелітають до наступної ласої цілі. Гору обгороджує паркан, підпертий кілками, щоби старі дошки бува не тріснули і гній не залив площу Корнгамн. Збоку прибудовані східці, щоби легше було перевертати зловонні барила через край огорожі. Еліас із дівчиною піднімаються повільно, по одній сходинці, а далі їм доведеться сісти верхи на паркан і перескочити всередину. Гноївка стоїть по вінця, а подекуди, де дошки коротші, навіть вихлюпується назовні. Еліас спочатку допомагає дівчині, а тоді й сам сідає поруч, міряє ногою глибину і відчуває, як литку затягує густа бездонна трясовина. Еліас глибоко вдихає, дякує дощеві, котрий щойно проклинав, і стрибає разом із дівчиною.

Дощ розмочив схили купи, завдяки цьому утворився рівчак, у якому гноївка сягає їм по груди. Шок від занурення нестерпний, чужорідна маса густіша й важча за воду, вона стискає тіло, не дає дихати, засмоктує ноги. В обличчя б’є сморід, схожий на невидиму отруйну тварюку, ядучу та багатолику. У багнюці плавають недоїдки, кісточки від фруктів і риб’ячі скелети. Сюди звозять покидьки з усіх кінців міста, і лише від цієї думки можна збожеволіти.

Еліас втягує повітря крізь ледь розкриті вуста — і якусь мить перед очима витанцьовують дивні фігури, голова йде обертом. Рот і ніс забивають мухи, вони обсідають кожен клаптик шкіри, навіть повіки. Еліас кілька разів блює аж до жовчі, змішуюючи свої нечистоти із чужими. Спорожнивши шлунок, міцно замружується, аж обличчя зводить судома, щипає себе за руку побілілими пальцями, і біль нарешті повертає його до тями.

Аж тепер Еліас згадує про дівчину й обертається. Тій хоч би що, спокійно стоїть позаду, лише мерзлякувато обхопилася руками. Хлопець бере її за руку і бреде вздовж огорожі. Вони досі в небезпеці, бо їх добре видно з вулиці. Еліас вибирає похиліший бік купи і пробує вилізти нагору. Раз за разом хлопець сповзає у гноївку, прориваючи нігтями борозни та оглядаючись на ту коротку відстань, що її вдалося подолати. Якби він мав хоч якийсь інструмент! Еліас випробує на міцність паркан, і на щастя напівзогнила дошка відламується. Хлопець заходиться робити східці — невеликі заглиблення для рук і ніг. Коли все готово, термосить дівчину за плечі, але вона не реагує. По обличчю Еліаса течуть сльози безсилля і безнадії, його голос надламується:

— Ти мусиш мені допомогти! Треба вилізти на гору, інакше нас обох схоплять. Мене запроторять у Стругальний дім, а тебе — у Прядильний.

Останнє слово справляє на дівчину якийсь особливий вплив, і вона починає повільно видряпуватися нагору. Еліас лізе позаду, допомагаючи їй переставляти ноги, і нарешті вони обоє ховаються, залігши у смердючій калюжі на вершині горба.

Еліас лягає поруч із дівчиною, щоби хоч якось зігрітися. Хлопця трясе від вітру й вологи, та він уже нічого не відчуває, лише невагомо кружляє над горою лайна, покидає нещасне тіло й більше не відчуває дотиків мух, навіть коли вони повзають по його губах і п’ють сльози з кутиків очей. Еліас завмирає, оповитий рясним дощем і дедалі густішими сутінками.

17.

Неможливо розрізнити, сон це чи ява, свідомість тремт­лива, наче вогник на протязі. Нічна темрява розсіює­ться, настає ранок, а між ними зяє бездонна прірва. Ще хмарно, проте дощ і вітер утамувалися. У ранковому світлі місце їхньої ночівлі набуває правдивих рис, ще більш бридких. Еліас чує чиїсь бідкання, а відразу по тому плюскіт з бочки, котру перехиляють через паркан. Порожня бочка тарахкотить, а потім затихає, як затихає і стукіт дерев’яних шкарбанів золотаря. Еліас гарячий, хоча мало би бути навпаки. Хлопцеві стає лячно, він пробує рукою чоло, що пече, мов розжарена на сонці бляха.

Тоді обережно перевертається на живіт і підводить голову, щоби роздивитися довкола. На Слюссені жодного синього мундира, обидва мости опущені і ніщо не заважає виходу із середмістя. Моряки вже завзято працюють, аби надолужити втрачене за вчорашній день. З архіпелагу поспішають повні риби човни. Тіло хлопця закляк­ле й неслухняне, руки бліді, поморщені та розм’яклі, як у потопельника. Еліас смикає дівчину і намагається обережно спуститися донизу, але дарма. Думки плутаються, рухи незграбні, а кінцівки не слухаються. Нарешті обоє з’їжджають з купи — спершу дівчина, а потім Еліас. Тримаючись за огорожу, хлопчина дістається до сходів, підтягується на руках, а потім допомагає дівчині.

Ступивши на твердь, Еліас розуміє, що не здатен іти рівно. Стопи не відчувають опори, а пальці посиніли, і лише після довгого розтирання литки починає поколювати від приливу крові. Розімнувши ноги дівчини, хлопець відчуває, як гарячка перетворюється на озноб. Опираючись одне на одного, обоє шкандибають до каналу й по плечі занурюються у воду. Еліас льє воду на волосся дівчини, допомагає їй зняти брудну сукню, стягує через голову власну сорочку й відполіскує одяг від лайна. На березі викручує вбрання і розвішує на зламаному веслі. А тоді сідає, обхоплює руками литки і, впираючись підборіддям на коліна, разом із дівчиною голяка чекає, поки висохне одяг, щоразу вкриваючись гусячою шкірою від найменшого подуву вітру.

Їхнє вбрання ще вологе, коли вони, тримаючись за ру­ки, знову пірнають у міські вулички. Еліас усвідомлює, як різко змінилося місто всього за один день: таких, як він — жебраків і волоцюг — відловили, підворіття та пере­хрестя порожні. Глухі вулиці й пасажі, де раніше ховалася голота, зачищені, їхні лігва перетворилися на купи сміття. Ніде не чути сварок і сміху, як колись. Робітники, звісно ж, залишились, і сновигають містом, сумлінно виконую­чи свої обов’язки і не особливо радіючи тому, що їх тепер ніхто не шарпає. Вулицею Хеппсбрун прогулюю­ться заможні містяни, не боячись виставляти напоказ годинникові ланцюжки, адже більшість спритних рук тепер стругають деревину.

Місто стало чужим. Еліас притискається до фасадів ­будинків і втуплює погляд собі під ноги, щоби його часом не викрили. Та всім байдуже, навіть «сосискам», які лише втомлено позіхають, удосталь насичені вчорашнім роз­гулом.

Скрізь обговорюють погоду. Кажуть, минула гроза була чимось на кшталт салюта на похороні літа. Двоє чоловіків діляться тютюном коло сходів, на яких сидить жінка з кошиком вовни.

— От уже й осінь, а там, не встигнеш оглянутись,— і зима. Із таким урожаєм — рятуйся хто як може.

— Добряче припікало цьогоріч, добре, що вже по літу.

Жінка щулиться і вдивляється в небо, а потім, кривлячись, кладе руку на коліна.

— Ох, кажуть мої суглоби, що скоро знову буде дощ.

Еліас досі не може позбутися нічного холоду. Вітер пробирає до кісток, хоча насправді ще не зимно. Хлопця то морозить, то кидає в піт, і він то притискається до дівчини, щоби зігрітися, то шарпає сорочку, щоб остудити вкриту червону плямами шкіру. Хлопець відчуває, що вони обоє й досі смердять. Звісно ж, прання у брудній воді коло площі Корнгамн