Ніклас Натт-о-Даг - 1795, Ніклас Натт-о-Даг

крани. Напій ллється прямісінько у стічний рівчак, а стражники чекають, коли зажерливість шинкарів візьме гору над задерикуватістю. Капрали горланять, намагаючись припинити пиятику рядових, але й так уже ясно, куди все котиться.

Хаос зростає. Що ближче до Слюссена, то більше втікачів ховаються по всіх можливих щілинах, деякі повилазили аж на дахи. Один з охоронців, переслідуючи їх, наступає на тріснуту черепицю і провалюється у чийсь свинарник. Із забитою ногою і геть вимащеного поросячим гноєм, його під загальний регіт виносять звідти товариші. Офіцери миттю використовують цю подію, щоби підохотити «сосисок» до помсти: мовляв голодранці взялися за зброю і чинять спротив. Один із наших при смерті, його підступно і принизливо поранили! Усім до бою, захистимо нашу честь!

Довгі палаші плутаються в ногах, заважаючи швидко рухатися. Їх складають докупи і ставлять одного вояка на варту. Натомість решта охоронців озброюється всім, що потрапляє до рук: виколупують каміння з мостової, зривають із бочок обручі й оснащують два десятки «сосисок» битками з клепки. Підбирають усе, що може служити подобою барабанів, і рушають уперед, відбиваючи кровожерливий ритм. У кого нема нічого — гупають ­ногами і кулаками. Ритм об’єднує їх в одне ціле, і вони знову просуваються уперед, штурмують вулички і лупцюють жінок, дітей і пияків, які не встигли чи не здогадалися вчасно втекти. Вереск побитих змішується зі звичним міським шумом.

Гроза ще не дісталася міста, гримить і блискає десь за архіпелагом, але вже добряче періщить дощ. Він занадто теплий, аби пригасити те божевілля, що набирає сили з кожним наступним кварталом. Дощ сліпить і глушить тих, хто міг би зупинити безчинство. Щойно свіжа кров хляпає на бруківку, її відразу ж змиває у стічні рви. Наскрізь мокрі мундири миготять у віконних прорізах, і на чоловіках із дерев’яними битками залишаються самі сорочки рожевого кольору — від розмитої струменями дощу крові.

16.

Натомість Еліас досі нічого не знає про події в місті. Завдяки якомусь загадковому чуттю, яким наділені вуличні діти, хлопець завжди вловлює найменшу зміну в настроях міста, ніби босими ступнями зчитує пульс його вуличок. Та зараз він спить мертвим сном після виснажливої ночі, заліковуючи душевні рани в єдиний доступний спосіб.

Еліаса будить ляскіт босих ніг об мокру бруківку. Хлопець рвучко схоплюється, наче від удару, і, пересвідчив­шись, що дівчина спить, наскільки вона взагалі може спати, прожогом викочується з пивниці. Хлопець тут же промокає до нитки, і щоб краще бачити, прикладає до чола долоню. Вулицею наосліп несеться натовп людей, який мало не збиває Еліаса з ніг. Із вуличок, що ведуть догори, до Стурторґет, линуть страшні крики і галас. Назустріч біжить хлоп’я, менше за Еліаса, і той стає посеред дороги, щоб спіймати малого за сорочку.

— Що відбувається?

У малого з-під волосся тече кров, він відчайдушно відбивається, щоби якнайшвидше вирватися.

— Дай відповідь і я тебе відпущу.

— «Сосиски», вони скрізь, я й не знав, що їх так багато. Вони прочісують квартал за кварталом і хапають усіх бездомних. Кажуть, що тим, кого спіймали, відрубують голови біля сходів Біржі.

Еліас мимоволі опускає погляд на бруківку та свої босі ноги, які омиває бурий потік із площі. Вода каламутна від бруду, що впродовж довгих літніх тижнів перетворився на порох.

— Що за вигадки?

Хлоп’я висмикує край сорочки з рук Еліаса.

— Піди і спитай у них сам. Або постій тут, вони вже ­поруч.

Усі брами довкола замкнені, заможніші містяни бережуть свої домівки від навали стражників. Більшість вікон у нижніх поверхах закриті віконницями. Крізь брудні шибки верхніх поверхів виглядають допитливі обличчя. Еліас піднімається вулицею вгору, аж поки на власні очі пересвідчується, як повільно марширують, змітаючи все на своєму шляху біло-сині шереги «сосисок».

Хлопець розвертається і мчить назад — туди, звідки прийшов.

Тіло дівчини неповоротке й повільне. Еліас виштовхує її сходами вгору, та коло брами натрапляє на сусідку. Та змірює їх гострим поглядом і криво посміхається:

— То в нашій пивниці були незаконні мешканці? Ну, можете попрощатися із солодким життям.

Жінка відмикає браму ключем і випускає їх на вулицю, де вирує такий потужний дощовий потік, що можна ставити млин.

— Покваптеся, якщо хочете жити. І не кажіть, що я вам не допомогла…

Еліас щодуху волочить дівчину у бік Слюссена, вона теж відразу промокає як хлющ. За їхніми спинами двигтить земля, ніби на полювання вийшло якесь страхітливе чудовисько. Коли закінчуються будинки і відкривається вулиця, Еліас бачить пастку — обидва мости, синій і червоний, піднято. Поруч чатують пальти із «сосисками», залюбки відловлюючи тих, хто намагається втекти з міста. Крізь рясний дощ не видно передмістя, та Еліас запросто може уявити, як зграя пальтів чекає на беззахисних жертв, щоби зв’я­за­ти і доправити на перевиховання на Лонґгольмен. Безхатьки збігаються сюди з вулиць Хеппсбрун і Нюґатан, значить, і там нема порятунку. Суденця, що зазвичай пришвартовані коло набережної, відведені далі і стоять на якорях, аби на них ніхто не заскочив. Торгівлю припинено, моряки кутаються у вощені накидки і спостерігають за дійством, вишикувавшись уздовж релінгів.

Скрізь плач, лемент, штовханина. Хто може, примикають до натовпу коло млина, намагаючись до останнього відтягнути те, чого вже не уникнути. Звідти приблизно однакова відстань як до переслідувачів, так і до пальтів біля мостів. Вітер метляє лахміттям жебраків, які відчайдушно шукають вихід, кидаючись в усі боки. Хлопчиська, звиклі покладатися на спритність, не можуть встояти на одному місці. Відмовляючись вірити, що цього разу прудкі ноги їх не врятують, малі носяться туди-сюди у просторі, який щоразу зменшується.

Еліас дотягує дівчину до стіни, під якою можна сяк-так сховатися від дощу, якщо мінливий вітер не дмухатиме в їхній бік. Як і раніше в подібних ситуаціях, хлопчина стикається з несправедливістю: коли з’являється небезпека і потрібно швидко щось зметикувати, голова відмовляє­ться думати. Якийсь час Еліас здатний лише на те, щоби розгублено зиркати то в один, то у другий бік, а галас із вуличок тим часом стає гучнішим і ближчим. Налітає шквал, у носі щипає від їдкого запаху, а наступної миті Еліас уже знає, що має робити.

Він хутко бере дівчину за стан і знову змушує бігти. Вони проминають площу і спускаються до води. З боку каналу Ріддаргольмен наближаються сині мундири, Еліас пригинається, щоби не привертати зайвої уваги. Невдовзі вони опиняються за громадськими вбиральнями. Сморід стає все сильнішим. Попереду бовваніє якась темна гора, а руки впираються в огорожу, що перекриває їм дорогу.

Це Флюґметет. Еліас ще ніколи не підходив до нього так близько, завжди тримався на віддалі, і то чим далі, тим краще. Сюди приходять лише золотарі, несучи на плечах жердини з повними нечистот бочками. Про це місце ходять легенди, анекдоти, байки і жахливі історії про вбивць, що позбулися тут своїх жертв. Те, що збирається зараз вчинити Еліас, є покаранням, до якого присуджує вуличний суд. В утробі неодмінно поселяться аскариди, а ще кажуть, що інколи вони покидають тіло і можуть існувати поза його межами. Тоді вони виростають довгі й сильні, як ліндворми[33], і навіть можуть задушити молодого необачного пацюка. Ніхто достеменно не знає глибини і віку цієї гори — цього монстра