Ніклас Натт-о-Даг - 1795, Ніклас Натт-о-Даг

Від когось тхне після пиятики й безсонної ночі — згідно з дивною солдатською логікою, перед ранньою муштрою краще взагалі не лягати спати. Ще дуже рано, та людські постаті вже відкидають чіткі тіні, з кожною хвилиною стає все світліше. До того ж, схоже, спека спадає, і хоча Леннартс­сон і сам нетерпляче на це чекав, краще би вже негода забарилася хоч на день. Уже з годину вдалині над морем гримить. Хочеться сподіватися, що гроза вихлюпне всю свою лють на хвилі та скелі, однак добрячої зливи місту не уникнути. Небо на заході зловісно багряніє, раз у раз зриваються шквали.

Біля будки міського охоронця споконвіку стирчить гілка, що передбачає погоду. Її регулярно замінюють, а розумні начальники закривають на це очі, щоби не наражатись на зайві розборки. Рядові поліціянти приписують гіллячці властивості оракула, та, по честі кажучи, і сам Леннартссон трохи вірить у цей забобон, тому щоранку потай коситься у той бік. Протягом ночі ялинова лапа вигнулася вниз, до висохлої землі,— значить, скоро її зросить дощ. Он — здається, вже почало накрапати.

Під час розводу Леннартссон киває своїм унтерофіцерам, і цього достатньо, щоб наказ начальства сягнув до капралів, а ті, плеснувши в долоні, змусили своїх підлеглих заткнутися і стати в стрій. Перевірку не затягують, лише записують імена відсутніх, складають рапорт, а Леннартс­сон віддає останні вказівки.

— Ви добре знаєте, що робити, ми сумлінно тренувалися цілих два тижні. На кожне перехрестя — по одній групі, двоє залишаються стерегти браму, решта ретельно обшукує квартал, кожну шпарину, кожні двері. Далі — збір біля наступного перехрестя, маючи в полі зору групи попереду, справа і зліва. Тоді — знову вперед та аж до самого Слюссена. Хапайте кожного, хто вештається без діла; гадаю, всі ви достатньо досвідчені, щоби відрізнити порядну людину від волоцюги. Трапиться хтось підозрілий — також затримуйте, хай їх краще потім визволяють родичі чи адвокати. Коли когось спіймаєте, ведіть сюди. Користайтеся нагодою заскочити цю наволоч зненацька, бо що далі, то глибше вони ховатимуться в підземелля. Не гайте часу, бо треба впоратися до вечора. Удачі всім — і до зустрічі біля шлюзів.

Леннартссон демонстративно розвертається до зграї пальтів, що безпорадно спостерігають за розводом:

— Ну, а ви… Допомагайте, хто чим зможе. Тільки не шпортайтесь під ногами, а то ще, чого доброго, самі заночуєте в Стругальному домі. Поки дійдемо до Слюссена, ви, найімовірніше, вже будете такі брудні та п’яні, що вас заледве відрізниш від бродяг!

«Сосиски» розуміють, що цей жарт для них, і ніби за командою вибухають грубим реготом. Леннартссон вчасно зупиняє веселунів, нагадуючи про дисципліну.

— Настав час раз і назавжди вичистити цей міський свинарник! Можете без коливань відводити душу на тих, через кого мусите так тяжко працювати. Але знайте міру, щоб мені не довелося посилати за похоронними дрогами. А якщо через вас котрийсь бродяга не зможе йти сам, я примушу винуватця власноруч тягти ноші. Тримайтесь лінії! Уперед!

15.

Міська охорона дугою прочісує середмістя від моста Ріддаргольмсбрун на заході й до порожнього п’єде­сталу біля палацу на сході, куди покійний король Ґустав обіцяв повернутися у бронзі. Шерег синіх мундирів минає королівський палац, Слоттсбакен, вулицю Хеппс­брун і занурюється в нетрі кварталів Фаетон, Пігмаліон, Цефей і Кассіопея. У скупченні будинків між вулицями Великою і Малою Нюґатан «сосискам» доводиться попітнити. В одній із кам’яниць охоронці натрапляють на перших жертв — матір і доньку, які гніздяться під сходами. Сцена набуває драматизму, бо мати, усвідомлюючи мізерність своїх шансів на втечу, благає дитину тікати без неї, а та, завагавшись, потрапляє прямісінько до рук стражника. У результаті обох ловлять і відправляють у тил. Невідомо, що на них чекає далі — чи розлука, якщо матір відправлять у Прядильний дім, а доньку кудись за ­Норрмальм, чи повернення до рідного дому десь у селі.

На даху одного з будинків виявляють цілу зграю вуличних хлопчаків, що збилися в купу, щоби зігрітися у сні. Цим щастить більше: із семи вдається спіймати лише двох. У чоботях з гамашами ганятися дахами за босоногими втікачами більш ніж складно. Залишається сподіватися, що справжнє полювання почнеться тоді, коли зашморг затягнеться і на горизонті замаячить Слюссен.

Однак ця невдача добряче зіпсувала настрій охоронцям. Вони звіріють і прагнуть крові, особливо після того, як якийсь відважний утікач показав їм голий зад. Зачищають Фаетон, а тоді Пігмаліон. Бідолахи, що провели ніч на сходових клітках, відбріхуються, як тільки можуть: хтось стверджує, що загубив ключ від оселі у стічному рові, хтось називається кузеном однієї з мешканок, а ще хтось начебто посварився із дружиною, яка тепер не пускає до себе від свого благовірного, хоча обіцяла йому вір­ність і в радості, і в горі, бісова баба. Завдання «сосисок» нескладне: неозброєним оком видно, хто спить надворі, а в кого є власна домівка та піч. Та й мало хто здатний брехати далі, коли його тримають за барки. Від найменшого сумніву брехуни здуваються і на шкоду собі замовкають, а стражі доводиться самій шукати зерно правди серед словесної полови.

Ще досі мрячить, але одяг не встигає змокріти на розпашілих тілах. Звістка про велику облаву вже встигла облетіти місто, тож ефекту несподіванки більше немає. Жебраки і бродяги попереджають собі подібних, а ті залишають свої схованки задовго до того, як туди навідуються «сосиски». Потім крадуться вуличками аж на той бік Слюссена, до бідняцьких кварталів, що наче грона звисають зі скелястого берега. Там вони у безпеці, та й закони на тому березі не діють. Вітер шаліє і свище поміж кварталами, ніби грає на органі. У щілинах між будинками, що дивляться на Солоне озеро, видніє вкрите чорно-синіми хмарами небо.

Ще до полудня місто остаточно зрозуміло, що діється. Перед лінією зачистки завирувало звичне життя — це найпевніший спосіб уникнути покарання за бродяжництво. Найзавзятіші з унтерофіцерів ідуть уперед, щоб попередити мешканців про перевірку. Ті переважно демонструють розуміння і разом із сім’ями забираються з дороги, поки солдати прочісують кам’яниці. А от за лінією зачистки настрої геть інші. Пальти впізнають якогось бідолаху, за якого поручився знайомий, і починають його допитувати. Чоловік не має чим виправдатися, тоді його зв’язують і відправляють до інших бранців. Тим, хто опинив­ся під вартою в тилу, така плутанина вже не загрожує, їм залишається тільки терпіти знущання охоронців. Ніхто не любить волоцюг, бо вони цілими днями вештаються і живуть за рахунок порядних громадян. Наймерзенніші з них крадуть, як сороки, жінки зваблюють чужих чоловіків, інші ж годуються крихтами, що падають зі столів городян. ­Давно пора їх провчити. Зіваки бігають вже перетрушеними будинками та обсідають вікна з найкращим видом на наступ­ний квартал, де ще не почалася зачистка.

За ланцюгом синіх мундирів негайно виникає імпровізована система матеріального забезпечення. Якийсь шинкар роздобув десь грабарку, навантажив її барильцями пива і за пару монет продає стражникам випивку. Тим, кого впізнає, наливає у борг, якщо порожньо в гаманці. Цю ідею швидко підхоплюють інші, і невдовзі кожен шинкар оголошує шмат бруківки перед корчмою своєю власністю. Прохід із чужим пивом забороняється, сварки переростають у бійки, а охоронці дудлять собі пиво з покинутих ємностей, не закриваючи