Ніклас Натт-о-Даг - 1795, Ніклас Натт-о-Даг

кохаються за шторами і гобеленами, а згодом, без найменшої згадки про сором, улаштовують публічні змагання у віконних нішах чи на купках одягу на підлозі в колі глядачів. Мерехтливе світло спотворює маски і форми, важко зрозуміти, де закінчується одне тіло й починається інше. Все сплітається у суцільне місиво, що втрачає людську подобу.

Еліас бере дівчину за руку і зводить сходами донизу, побоюючись, щоб і її хтось не вкрав.

Надворі він саджає дівчину, спираючи її спиною на стіну палацу, а сам сідає поруч і дає волю сльозам. Невдовзі виявляється, що вони тут не самі — біля виходу із внутрішнього дворика на панів чекають слуги. Хтось уже заснув, скрутившись довкола згаслого ліхтаря, щоби вберегти його від злодюг, інші ж по черзі запалюють світло, щоби зіграти в карти. Полум’я тріпотить на вітрі, що дме з моря і передує негоді. Еліас краєм ока помічає служницю Ельсу з її мішком на голові — вона теж спить і здригає­ться вві сні.

Поступово темрява рідіє, зорі одна за одною ­згасають у ранковій заграві, що сповіщає схід сонця над дзеркальною поверхнею Солоного озера. Світанок багряніє тонкою смужкою, від вигляду якої досвідчені моряки беруться зачиняти ілюмінатори і задраювати люки на своїх суднах. Десь за обрієм гуркоче грім.

Гульвіси покидають бал — хто наодинці, хто парами, а ще хтось групками. Еліас знову зривається на ноги і, похитуючись від утоми, починає вглядатися в кожне обличчя, перш ніж воно зникне в лабіринті вуличок. Урешті зауважує Маленьку Платен і знову перекриває їй дорогу. Жінка йде сама, обережно, як усі досвідчені пияки, сту­паю­чи підступною стокгольмською бруківкою. За нею тягнеться кислий винний дух, а в її очах — туман.

— Де вона?

Платен добряче набралася, бо заледве впізнає Еліаса. Відкриває рота, щоби послати його подалі, та в останню мить передумує.

— Скільки ж ти тут простирчав?

— Усю ніч.

Платен плескає в долоні і заходиться хриплим реготом.

— Здається, їй таки пощастило!

Вона роглядається в пошуках поважніших слухачів, але їх немає. Тоді, із тріумфальним виразом на обличчі, жінка обертається до Еліаса.

— Я на власні очі бачила, як принц Фредрік повів її до своїх покоїв. Солодка Клара не погодиться на соло­м’яний матрац на дощаній підлозі, їй подавай ліжка з балдахінами, пухові перини, шовкову постіль і ковдри із соболиного хутра.

Прибігає Ельза, вітає свою господиню і поспіхом запалює ліхтар. Усі троє замовкають, аж поки якісь звуки змушують їх оглянутися на палац.

Клара повільно кульгає сходами, підтримуючи однією рукою подерту сукню. Друга рука затиснута між ногами, звідки крізь тканину і по голих ногах тече кров. У світлі ліхтаря видно свіжі синці, розбиту губу і червоне від сліз обличчя.

— То був не принц, а хтось інший у костюмі принца. Я, дурепа, повірила й піддалася його жорстокості. Його друзі обступили нас колом і дивилися, а я з усіх сил удавала, що мені подобається все, що він витворяв. Аж поки він не зняв маску, і всі зареготали з даремних зусиль дурненької шльондри. Вони мене скалічили і знищили, і їм за це нічого не буде… А що мені тепер робити, куди подітися?

Серце Еліаса рветься із грудей: несподівано доля подарувала йому ще кращий шанс. Він миттю приводить дівчину з-під стіни і ставить її перед Маленькою Платен.

— Ну що, все ж таки міняємося?

Маленька Платен розгублено кліпає й мотає головою.

— Чого б це?

Еліас витирає очі брудним рукавом.

— Це моя матір. Вона віддала мене до сиротинцю, бо не мала іншого виходу.

Клара ледве тримається на ногах, Платен знехотя бере її під руку — обережно, щоби не забруднити свою сукню.

— Кларо, це правда?

Жінка заперечливо мотає головою.

— Ні, у мене ніколи не було дітей.

Голос Еліаса зривається на жалібний крик:

— Ти назвалася чужим іменем, але наглядачка сиротинця бачила, як ти принесла мене, сповитого в пелюшки. Якось вона обмовилась, не знаючи, що я підслуховую, що моя мати працює в «Ящірці», у Маленької Платен.

Платен ірже, як кінь.

— Тепер усе ясно. Ельсо, здається, ти була в тяжі? Хлопчина наче приблизно такого віку. А мені казала, що позбудешся плода, хіба не для цього я тобі заздалегідь видала платню? Виходить, ти віддала малого до сиротинця?

З Ельсиного мішка лунає схлипування, жінка втрачає рівновагу, але в останній момент встигає підхопити ліхтар. Тоді затуляє обличчя руками, бо мішка не досить, аби втримати її плач. Еліас спершу стоїть, мов заціпенілий, а тоді відпускає дівчину і йде до своєї справжньої матері. Ельса спочатку опирається, але швидко тане від ніжних Еліасових обійм та опускає руки. Хлопчина піднімає мішок і відкриває обличчя, якого більше нема. «Поцілунок диявола» зжер ніс, випалив глибоку борозну між очима і всипав чоло пухирями, із яких сочиться рідина. Сльози зникають у дірявій щоці, а потріскані губи бурмочуть ім’я хлопця.

— Еліас, мій Еліас…

Руки Еліаса тремтять, він відпускає мішковину й нажахано сахається від простягнутої Ельсиної руки. Затуляє обличчя руками й сідає на землю, затискаючи голову між колін. Здається, навіть Платен розуміє серйозність ситуації і обережно, але з натиском притримує Ельсу за руку. Насмішливий п’яний голос мадам раптово грубшає:

— Ходімо, Ельсо. Кларо, ти також.

Обидві жінки ведуть служницю, відлуння їхніх кроків змішується зі схлипуванням. Коли Еліас нарешті наважує­ться розплющити очі, перед ним та сама картина. Жінки забули ліхтар. Хлопець утуплюється в нього поглядом, аж доки ґніт береться іскрами і гасне, виплюнувши клубок диму.

Дається взнаки холод. Еліас підводиться, намацує долоню дівчини й повертається, щоби відвести її назад до міста.

— Ходімо.

Починає мрячити, десь здалека накочується глухий гур­кіт. Унизу, коло стаєнь, поруч із мостом над Норрстрем невеликими групами збираються поліцейські. Щоби зігрітися, чоловіки труть плечі, діляться випивкою і, готуючись до ранкового шикування, обтрушують один одному мундири.

14.

Перед стайнями Гельґеандсгольмена панує хаос. Капітан Леннартссон із замкової варти походжає між чоловіками, що позбивалися в купки. Більшість із них підлег­лі капітана, та є серед них і чимало пальтів. Леннартссон і раніше зустрічав серед пальтів своїх бойових товаришів, однак бачити їх у такій кількості настерпно — це збіговисько жалюгідних калік, яких посилають на найбруднішу роботу. Його підлеглі в дещо кращому стані, хоча про них теж особливо хорошого не скажеш. Досвідчене око капітана оглядає один мундир за іншим — дурна армійська звичка, якої він досі не може позбутися. До деталей краще не приглядатися, а на загальну картину дивитися крізь пальці: із коротких, по пояс, курток неохайно звисають колись білі незастебнуті манжети, що раз у раз слугують носовиками чи рукавицями; пояси і гамаші пошарпані, кострубаті капелюхи увінчані полисілим пір’ям. Кожна деталь уніформи густо поцяткована плямами. Леннартссон добре знає, що, всупереч правилам, у мундирах часто ходять до кнайп, особливо після закриття, щоби налили задарма. Ще, не доведи Господи, доведеться перевіряти холод­ну зброю! Певно, добра половина шпаг так заіржавіли, що не витягаються з піхов. Та навряд чи вони сьогодні знадобляться — ще, чого доброго, якийсь дурень здумає влаштувати різанину. А з брудними мундирами вже нічого не вдіяти, раніше треба було думати про прання.

Усі сонні й повільні, хтось постійно позіхає.