Діна Ареєва - Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва

Весь цей час я відчуваю на собі погляд Топольського. Він повертається до мене і простягає руку, іншою рукою обвиває талію, і я завмираю.

Мені здається, усі навколо завмирають, навіть Коваль. Чи це просто зупинився час? Не знаю, я ніби уві сні. Починаю рухатися, дихати, намагаюся прислухатися до Влада. І при цьому вперто уникаю дивитися в очі Нікіти.

А він, навпаки, очей із мене не зводить. Я не бачу, відчуваю, тому намагаюся слухати музику й уявляти, що я сама, що ніякого Топольського тут немає. 

— Маріє, відмінно, — хвалить мене наш тренер, — а ось партнер твій не допрацьовує. Доведеться тобі його підтягнути до наступного тренування. 

Він плескає в долоні, і я поспішно відходжу від Нікіти, ховаючи руки за спину. Так і не наважуюся подивитися Топольському в очі, поспішаю скоріше пробратися до виходу. Але він не йде за мною, я відчуваю його погляд, що просвердлює спину, і вибігаю із залу. 

Вдома поменше мигочу в мами перед очима, майже весь вечір сиджу над уроками. У голову нічого не лізе, доводиться перечитувати одне речення по кілька разів. І коли пілікає телефон, хапаю його, навіть не дивлячись на абонента. А раптом Нікіта?

«Ваше завдання: у середу ви маєте просити гроші в перехожих на центральному проспекті. Привід будь-який, сума має вийти не меншою, ніж...»

Видаляю повідомлення і кладу телефон назад на стіл. Ну хоч нікого не доведеться бити, вже добре. У гіршому разі мене здадуть у поліцію, у кращому, просто пошлють. 

Починаю роздумувати, під яким приводом просити гроші. Можливість вдягнути на себе лахміття і жебракувати відкидаю одразу. Може, спробувати співати або читати вірші? Шкода, я не граю на скрипці чи на гітарі, можна було б зіграти. Або якби вміла малювати, то малювала б портрети за гроші. 

Але жодними особливими талантами я не наділена. Гаразд, до середи час є, що-небудь придумаю.

За роздумами час непомітно минає, і коли мама зазирає в кімнату, щоб дізнатися, чому я не лягаю, з'ясовується, що вже майже одинадцята вечора.

— Швидко митися і спати! Завтра знову будеш як зомбі, — сердито вимовляє вона, а я з подивом виявляю, що вже майже три години не думаю про Топольського.