Mary Uanni - Система Маяк, Mary Uanni

Вона відправила листа, і її серце трохи заспокоїлося. Але в глибині душі вона відчувала, що час іде, і кожен день, кожен момент тепер має для неї набагато більший сенс, ніж будь-коли раніше.

Коли Єва повернулася до університету, серце її билося швидше від змішаних емоцій. Вона була рада побачити своїх однокурсників і зануритися в навчання, але водночас відчувала страх перед тим, що знову потрапить у звичний ритм життя, в якому рак залишався непомітним.

На перший день навчання вона підійшла до університетських воріт, тримаючи в руках книги та зошити, які з нетерпінням готувала за кілька днів до початку семестру. Багато з її друзів вітали її, обіймали і питали про її здоров’я. Вона усміхалася та запевняла всіх, що почувається чудово.

– Єво, як ти? – запитала її подруга Софія, яка, здавалося, не відходила від неї весь день. – Ми дуже за тобою скучили!

– Я теж за вами скучила! – відповіла Єва, намагаючись приховати хвилювання, яке поволі накочувалося на неї. – Трохи відпочила, а тепер готова до нових викликів.

Софія підняла брови, вдивляючись в обличчя Єви, як би намагаючись прочитати її думки.

– Ти виглядаєш чудово, – підсумувала вона. – Але якщо щось не так, ти знаєш, що можеш мені сказати.

Єва кивнула, вдячно усміхаючись.

– Обіцяю, все добре. Просто багато роботи.

Вона покинула свою подругу, відчуваючи, як серце стискається від необхідності приховувати правду. Однак думки про навчання відволікали її. Перші лекції були з правознавства, і Єва відчула, як її цікавить предмет. Вона любила, як слова професорів про закони та справедливість перепліталися з її власними мріями стати адвокатом.

Під час перерви між заняттями Єва зустрілася з іншими друзями, зокрема з Машею, яка мала дар розважати всіх навколо.

– Вітаю з поверненням, – весело привітала вона, обіймаючи Єву. – Я зробила для тебе сюрприз!

Єва підняла брови.

– Який сюрприз?

Маша простягнула їй невелику коробку.

– Відкрий!

Єва обережно розгорнула упаковку, і з неї випав маленький червоний брелок у формі серця.

– Це мій спосіб нагадати тобі, що ти завжди в нашому серці, – сказала Маша з усмішкою. – Незалежно від того, що відбувається, ми з тобою.

Єва відчула теплоту в душі.

– Дякую, Маша, це так мило! – відповіла вона, її очі наповнилися слізьми радості. – Я ціную це.

Весь день тривав у такій атмосфері підтримки і позитиву. Хоча Єва старалася зосередитися на заняттях, її думки постійно поверталися до Алекса та того, що він зараз робить. Вона намагалася не думати про свої страхи, але вони знову і знову поверталися.

На наступний тиждень заняття продовжувалися, і Єва намагалася встигати з усім. Вона поверталася додому втомлена, але намагалася знаходити сили на навчання. Часом вечорами, сидячи за столом, вона писала Алексу, описуючи, як проходять її дні.

Однак згодом Єва помітила, що її здоров'я починає погіршуватися. Після кожної лекції їй ставало важче зосередитися, а часом навіть виникала нудота. Вона намагалася не звертати на це уваги, обіцяючи собі, що все це – наслідки стресу від повернення до університету.

Одного вечора, після особливо важкого дня, вона нарешті вирішила, що не може більше мовчати. Вона написала своїм батькам і попросила їх прїхати на вечерю, намагаючись підтримати спокій у голосі.

Коли батьки прийшли, Єва приготувала просту вечерю. Батько прийшов першим, і його серйозний вираз одразу нагадав їй про всі її побоювання.

– Що сталося, Єво? – запитав він, коли сів за стіл.

Мати вийшла з кухні з тарілками, і Єва знала, що зараз потрібно бути чесною.

– Мамо, тату, – почала вона, намагаючись зібратися з думками, – я відчуваю, що моє здоров'я погіршується. Я знаю, що не можу ігнорувати це більше.

Батьки обмінялися поглядами, а потім мати, ставши трохи блідішою, спитала:

– Що саме ти відчуваєш, доню?

– Я не знаю, – зізналася Єва, роняючи голову. – Я почала відчувати слабкість, нудоту… Може, це просто стрес від університету. Але я думаю, що треба звернутися до лікаря.

Мати схилилася до неї, обіймаючи.

– Доню, якщо ти відчуваєш, що потрібно, ми підемо до лікаря. Не бійся просити допомоги.

Єва кивнула, відчуваючи підтримку батьків.

– Я просто не хочу, щоб ви знову переживали, – сказала вона, стискаючи мамину руку.

Але мати відповіла з рішучістю:

– Ти наш пріоритет, і ми завжди будемо на твоєму боці. Відвертість – найкраща підтримка, яку ти можеш дати нам.

В той момент Єва зрозуміла, що більше не може приховувати свій стан від людей, які люблять її. Вона вирішила, що наступного дня піде до лікаря і обов’язково розповість йому про свої симптоми.

На наступний день, коли вона прийшла до лікаря, Єва відчувала тривогу. Лікар уважно вислухав її скарги, а потім призначив ряд аналізів і обстежень. Поки вони говорили, Єва знову знову намагалася подумки відокремити свої страхи від реальності.

Коли результати аналізів були готові, лікар ввівся в кабінет із серйозним виразом обличчя.

– Єво, – почав він, – результати показали, що рак прогресує. Ми не можемо провести операцію, оскільки у вас алергія на препарати. Це означає, що ми повинні знайти альтернативні способи лікування, – відповів лікар. – Нам потрібно буде досліджувати інші варіанти, щоб уповільнити прогресію.

Єва кивнула, але всередині її переповнювали панічні думки. Як це вплине на її життя, на її плани? Як вона буде жити з цим?

Коли вона повернулася додому, батьки вже чекали на неї.

– Як пройшло? – запитала мати, її голос трясся від хвилювання.

Єва всілася за стіл, її серце билося так сильно, що здавалося, вона не зможе говорити.

– Рак прогресує, – сказала вона, нарешті знайшовши голос. – Лікарі не можуть провести операцію через мою алергію.

Батьки, немов в один голос, затихли, не знаючи, що сказати.