Mary Uanni - Система Маяк, Mary Uanni

Єва мовчала, дивлячись у стелю. Вона знала, що зараз потрібно бути сильною, принаймні для своїх батьків. Її мати не переставала плакати, але водночас намагалася тримати себе в руках.

– Чому це знову сталося? – запитала мати, хапаючись за руку Єви. – Я думала, все вже було добре. Як це можливо?

Єва знала, що пояснювати все буде важко. Вона погладила мамину руку, відчуваючи, як її власне серце стискається від болю.

– Мамо, – тихо почала вона, дивлячись прямо в її очі, – не хвилюйся так сильно. Я пройду через це. Я сильна. Ми вже проходили це, і пройдемо знову. Просто… треба трохи часу.

Але мати не могла заспокоїтися. Вона обернулася до батька Єви, шукаючи підтримки.

– Що ж нам тепер робити? Ми повинні якось допомогти.

Батько Єви сів поруч і взяв її за руку.

– Доню, ми з тобою. Ти не одна. Ти знаєш, що ми зробимо все, щоб ти була здорова, – сказав він, стискаючи її руку, його голос був тихий, але рішучий.

Єва вдячно подивилася на батьків, але в її серці була ще одна важлива справа, яку треба було вирішити.

– Тату, мамо, – почала вона з серйозністю в голосі, – я маю попросити вас про одну річ. Це дуже важливо.

Батьки здивовано глянули на неї.

– Не кажіть про це Алексу, – твердо промовила вона, хоча всередині її знову огортав страх. – Він щойно поїхав на два роки. Я не хочу, щоб він хвилювався за мене під час служби. Нехай він думає, що все в порядку. Я справлюся. Прошу вас.

Мати зупинилася і мовчки дивилася на доньку. В її очах був біль і нерозуміння. Як можна не казати коханій людині про таку ситуацію? Як приховати це від того, хто заслуговує знати правду?

– Але, Єво… – мати намагалася заперечити, її голос зривався від емоцій.

– Ні, мамо, – Єва рішуче зупинила її. – Я не хочу, щоб Алекс відчував провину чи занепокоєння. Він має зосередитися на своїй службі. Це його обов'язок. Я не можу бути причиною того, щоб він відволікався і хвилювався за мене там. Будь ласка, обіцяйте мені, що не скажете йому.

Батько мовчки слухав, спостерігаючи за виразом обличчя доньки. Він розумів її мотивацію, хоч і був проти такої таємниці.

– Якщо це твоє рішення, Єво, – зрештою промовив він, – ми його поважатимемо. Але будь впевнена, що ти хочеш цього.

– Я впевнена, – Єва відповіла тихо, але рішуче. – Я не хочу, щоб Алекс жив ці два роки в страху і тривозі за мене.

Мати нарешті кивнула, хоча сльози знову текли по її обличчю. Вона не могла зрозуміти, як це можливо – не сказати правду Алексу. Але глибоко в серці вона знала, що донька вже давно доросла й має право приймати свої рішення.

Єва ж лежала на ліжку, відчуваючи, як тяжкість цієї ситуації дедалі більше стискає її груди. Але вона прийняла своє рішення. Вона не хотіла, щоб Алекс знав про її стан.

Наступні кілька днів пройшли в лікарні під наглядом лікарів. Єва відчувала себе краще, але думки про майбутнє не покидали її. Що буде далі? Як довго вона зможе приховувати свій стан від Алекса? Чи зможе вона взагалі залишатися такою ж сильною, як намагалася здаватися перед батьками?

Щоранку вона прокидалася, вдивляючись у стелю лікарняної палати, і її переповнювали емоції: страх, біль і надія водночас. Її відвідували батьки, намагаючись підтримати її якомога більше, але їхні погляди відбивали тривогу, яку вони намагалися не виказати перед донькою.

Одного дня, коли мати Єви прийшла до лікарні, вона принесла їй улюблений домашній пиріг, який Єва обожнювала ще з дитинства.

– Мамо, ти не мала себе так обтяжувати, – сказала Єва, посміхаючись, коли мати поклала пиріг на стіл поруч з ліжком.

– Це дрібниці, доню, – мати присіла біля неї, ніжно погладивши по руці. – Я знаю, що зараз тобі не просто, і хоч це маленька річ, але я думала, що тобі стане трохи легше.

Єва вдячно кивнула і відірвала маленький шматочок пирога. Її настрій трохи піднявся від спогадів про дитинство і ті безтурботні часи, коли всі її проблеми здавалися такими далекими.

– Ти добре виглядаєш, – сказала мати, всміхаючись, хоча в її очах досі виднілася тривога.

– Я стараюся, – зізналася Єва, зітхнувши. – Але інколи це так важко. Я боюся, що не зможу бути достатньо сильною для всіх… для Алекса.

Мати подивилася на неї з розумінням.

– Він би захотів бути поруч із тобою, якби знав, – тихо сказала вона. – Ти впевнена, що правильно робиш, приховуючи це від нього?

Єва задумалася. Ці слова не раз крутилися в її голові за останні дні, але вона продовжувала переконувати себе, що робить правильно. Вона знала, що Алекс, будучи так далеко на службі, не зможе допомогти їй прямо зараз, а його тривога лише ускладнила б усе.

– Я не хочу, щоб він переживав, мамо, – нарешті відповіла Єва, дивлячись прямо в очі матері. – Він має виконувати свій обов’язок. Це його важливий етап життя, і я не хочу стати для нього тягарем.

Мати кивнула, хоча не до кінця поділяла це рішення.

– Я зрозуміла, – сказала вона м’яко. – Але якщо тобі раптом стане важче, обіцяй, що не будеш одна в цьому. Ми завжди поруч. І я впевнена, що Алекс теж зрозумів би.

Єва посміхнулася, відчуваючи, як всередині трохи розсіюється тягар. Вона знала, що її сім’я завжди буде підтримувати її, хоч би що трапилося. Але зараз її головна мета – залишити Алекса поза цією боротьбою, доки вона може справлятися самостійно.

Кілька днів потому лікарі дозволили Єві повернутися додому, під постійне спостереження і з регулярними перевірками її стану. Вона була вдячна, що може знову відчути домашню атмосферу, бути серед рідних речей і в оточенні тих, кого любить.

Коли вона повернулася додому, першим, що зробила, – відкрила ноутбук, щоб написати Алексові короткого листа. Їй хотілося, щоб він знав, що з нею все гаразд і що вона сумує за ним. Але вона ретельно підбирала слова, щоб приховати будь-які натяки на її стан.

– Привіт, мій герою, – почала вона, всміхаючись. – У мене все добре. Багато роботи в університеті, але я справляюся. Думаю про тебе кожен день і чекаю того моменту, коли ти повернешся. Знаю, що тобі теж не легко, але я вірю в тебе. Бережи себе і будь обережним. Твоя Єва.