Mary Uanni - Система Маяк, Mary Uanni

– Коли ти вирушаєш? – нарешті спитала Єва, тримаючи його за руку.

– Через два тижні. Але я хочу провести цей час із тобою. Зробити кожен момент незабутнім.

Єва зітхнула, притулившись до його плеча.

– Ми зможемо це зробити, – сказала вона, хоч у голосі ще було чути тінь смутку. – Ми пройдемо через це. І я чекатиму тебе.

Вона вже уявляла, як наступні тижні будуть схожі на марафон почуттів. Але це був її вибір. І хоча страх і біль залишалися, в її серці запалювався світлий промінь надії на майбутнє.

Через два тижні вони стояли на вокзалі. Єва тримала руку Алекса до останнього моменту, поки він не мусив сісти у потяг. Його очі виражали спокій і впевненість, але в глибині був той самий біль розлуки, який відчувала і вона.

– Пам’ятай – я скоро повернуся, – промовив він.

– Я пам'ятаю, – відповіла вона, стискаючи його руку востаннє.

Потяг рушив, і Алекс повільно зник з її поля зору. Єва стояла на пероні, дивлячись на віддаляючийся потяг. Її серце боліло, але разом із тим зростала віра в те, що ця розлука лише зміцнить їхні почуття.

"Ми подолаємо це", – подумала вона, витираючи сльози і глибоко вдихаючи. Вона знала, що попереду на них чекає складний шлях, але вона була готова йти до кінця, чекаючи на його повернення.

Із цим відчуттям вона повільно йшла до дому, її ноги важко несли її вперед, а думки крутилися в голові. Вона ще не до кінця усвідомила всю складність ситуації, а серце стискалося від туги за Алексом. Вона повторювала собі: "Я чекатиму. Я сильна. Я зможу." Але зіткнення з реальністю було занадто важким. Весь світ навколо неї, здавалося, стискався, а її тіло піддавалося цьому тиску.

Наближаючись до будинку, вона відчула слабкість. Її голова закрутилася, дихання стало поверхневим, а перед очима почали з'являтися чорні плями. Вона спробувала зупинитися, щоб віддихатися, але сили швидко залишали її.

– Що зі мною... – прошепотіла Єва, намагаючись тримати себе в руках, але її ноги підкосилися, і вона впала на асфальт.

Прохожі одразу помітили, що щось не так. Декілька людей підбігли до неї, викликали швидку допомогу. Єву швидко доставили до найближчої лікарні. Її безпорадний стан викликав занепокоєння медичного персоналу.

У лікарні почалося термінове обстеження. Лікарі зробили кілька аналізів, і результати не забарилися. Виявилося, що рак, який раніше був у стадії ремісії, знову почав прогресувати.

Коли Єва прийшла до тями, вона побачила перед собою білу стелю і почула тихі голоси медсестер. Її тіло було слабким, і вона майже не могла рухатися.

– Ви у лікарні, – промовила медсестра, побачивши, що Єва прокинулася. – Вам стало зле на вулиці, і вас привезли сюди. Ми зробили кілька обстежень...

Єва мовчала, намагаючись усвідомити те, що відбувається.

Незабаром до неї підійшов лікар – високий чоловік середнього віку в окулярах.

– Добрий день, Єво, – привітався він, сідаючи поруч з її ліжком. – Мені треба поговорити з вами про результати обстеження.

Єва ковтнула, відчуваючи, як у грудях зростає тривога.

– Ми виявили, що ваш рак почав прогресувати. На жаль, операція зараз неможлива, оскільки після попередньої у вас виявилася алергія на один із ключових препаратів, які використовуються під час лікування. Якщо ми спробуємо зробити операцію, це може бути небезпечно для вашого життя.

Його слова звучали, як постріл. Єва не одразу усвідомила, що він сказав. Її очі широко розкрилися, і вона подивилася на лікаря, наче намагаючись зрозуміти сенс його слів.

– Так, я знаю про це. – нарешті запитала вона, голос тремтів. – Але ж це може якось обійтися, правильно? Можна знайти інший препарат? Інший варіант?

Лікар похитав головою.

– Ми переглянули можливі альтернативи, але наразі це надто ризиковано. Ми будемо продовжувати спостереження й контролювати ситуацію, проте операція не є безпечною опцією. Ми можемо спробувати інші методи лікування, які можуть сповільнити прогресування хвороби, але вилікувати її на даний момент неможливо.

Єва відчула, як усі сили покидають її тіло. Вона впала на подушку, дивлячись у стелю, намагаючись переварити ці новини. Рак знову повернувся. І операція неможлива.

У її голові вирували думки. Алекс щойно поїхав на два роки. Як вона може пережити це все без нього? Їй хотілося плакати, але сльози не виходили. Вона відчувала лише безсилля й глибокий страх перед майбутнім.

– Що мені тепер робити? – ледь чутно промовила вона, звертаючись більше до себе, ніж до лікаря.

– Ми будемо працювати над підтримкою вашого стану. У вас ще є час, – сказав лікар спокійно, намагаючись її підбадьорити. – Це не означає, що все втрачено. Просто потрібно бути обережною, і ми зробимо все можливе, щоб допомогти вам.

Але Єва вже не чула його. Її думки були в іншому місці. Вона згадала всі моменти з Алексом, їхні плани на майбутнє, і серце стискалося від болю. Як вона може продовжувати жити, знаючи, що її час обмежений? Як сказати це Алексові?

Єва лежала в ліжку, тремтячи від внутрішньої боротьби.

Через декілька годин до лікарні прибігли батьки Єви. Її мати, вся в сльозах, нервово запитувала у медсестер про стан доньки, поки її батько тримався трохи спокійніше, але його очі теж випромінювали глибоке занепокоєння.

Коли вони увійшли до палати, мати миттєво підбігла до Євиного ліжка.

– Єво, донечко, що сталося? – схвильовано запитала вона, обіймаючи її, хоч і намагалася бути обережною через її слабкий стан.

Єва, побачивши свою маму в такому стані, ледь стримала сльози. Вона знала, що зараз потрібно триматися, не показувати їм свого страху й розпачу.

– Все нормально, мамо, – тихо відповіла вона, намагаючись посміхнутися, хоча голос звучав слабко. – Просто стало трохи погано. Лікарі кажуть, що це тимчасово.

Мати недовірливо подивилася на неї, а потім перевела погляд на лікаря, який зайшов за ними.

– Ваша донька потребує відпочинку й подальшого спостереження, – пояснив лікар. – Ми триматимемо її тут на кілька днів для додаткових аналізів, щоб переконатися, що ситуація під контролем.