Mary Uanni - Система Маяк, Mary Uanni

– І я з тобою в цьому, – тихо сказав він, притискаючи її до себе.

Вони стояли в тиші, спостерігаючи за тим, як місячне світло відбивається від поверхні моря, і розуміли, що попереду ще багато викликів, але в ці моменти відчували лише мир і гармонію.

Коли свято підійшло до кінця, всі гості зібралися в очікуванні традиційного кидання букету нареченої. Аліса стояла на підвищенні, тримаючи в руках великий букет білих троянд. Всі дівчата вишикувалися позаду, сміючись і перешіптуючись, готуючись до цього особливого моменту.

– Готові? – весело запитала Аліса, посміхаючись до всіх.

– Так! – у відповідь пролунало від дівчат, серед яких була і Єва.

Вона стояла трохи збоку, не думаючи всерйоз ловити букет. В її голові ще досі крутилися думки про розмову з матір’ю і майбутнє, яке здавалось таким туманним. Проте, все відбувалося дуже швидко.

Аліса розвернулася спиною до дівчат і, з посмішкою на обличчі, кинула букет через плече. У повітрі він зробив кілька обертів, а всі дівчата миттєво кинулися вперед, намагаючись його зловити. Але раптом кілька подружок підштовхнули Єву прямо під букет. Несподівано вона відчула, як квіти м’яко впали їй на руки. Всі навколо засміялися, аплодували й вигукували:

– Єва, тепер ти наступна!

Вона розгублено посміхнулася, намагаючись втримати баланс серед натовпу, коли раптом відчула, що щось незвичайне відбувається. Всі навколо затихли, і коли вона повернула голову, побачила Алекса, який стояв позаду неї... на одному коліні.

– Алекс? – прошепотіла вона, очі її розширилися від подиву.

Він ніжно тримав маленьку оксамитову коробочку в руках, відкривши її. Усередині сяяла обручка, а в його очах була така ж рішучість, як і в момент, коли він вперше зізнався їй у своїх почуттях.

– Єво, – почав він, його голос був тихий, але впевнений, – ти стала для мене найважливішою людиною в житті. Я не уявляю свого майбутнього без тебе. Ти робиш мене щасливим щодня, і я хочу провести з тобою все життя. Чи погодишся ти стати моєю дружиною?

Тиша в залі була настільки глибокою, що здавалося, весь світ завмер в очікуванні її відповіді. Єва дивилася на Алекса, в її очах світилися сльози щастя, але раптом він продовжив, і його слова обрушилися на неї, мов громовиця:

– Але перед тим, як ти відповіси... я мушу сказати тобі дещо. Мені доведеться залишити тебе на два роки. Мене призвали на службу в армію.

Слова Алекса були ударом для Єви. Її серце стислося. Вона ледь могла повірити в те, що чує. В один момент – це було найщасливіше освідчення, яке вона тільки могла уявити, а в наступний – реальність різко змінилася. Два роки. Два роки без нього.

– Два роки? – прошепотіла вона, її голос був ледь чутний.

Алекс кивнув.

– Так, два роки. Але я обіцяю, що повернуся. І тоді ми зможемо почати новий етап нашого життя разом. Ти для мене важлива, Єво. Я не хочу втратити цей шанс запитати тебе... навіть якщо доведеться почекати.

Єва мовчала кілька секунд, намагаючись зібрати думки. Вона не могла уявити собі життя без нього, але водночас розуміла, що цей виклик був неминучим. Їй хотілося плакати, кричати, але вона знала, що це не змінить ситуацію.

Поглянувши в його очі, вона нарешті відповіла:

– Я погоджуюся. Я чекатиму тебе. Тільки повертайся, – тихо сказала вона, стискаючи букет троянд.

Її відповідь була наче тиха, але глибока обіцянка. Вона не знала, як зможе пережити ці два роки, але була впевнена в одному – її кохання до Алекса було сильнішим за будь-які випробування.

Весь зал вибухнув оплесками, хоча більшість із гостей ще не до кінця зрозуміла, що щойно сталося. Алекс підвівся на ноги, обійняв Єву й міцно притиснув до себе, поцілувавши її в лоб. Вони стояли в обіймах під поглядами всіх гостей, які ще довго їх вітали й вигукували побажання щастя.

Але в цей момент Єва вже знала: попереду – довгий шлях. І хоча сьогоднішній день залишиться світлим спогадом, їм обом доведеться пройти через випробування часу й відстані.

Після святкової церемонії, коли всі гості знову повернулися до святкування, Єва й Алекс відійшли на декілька хвилин, щоб поговорити наодинці. Серце Єви було переповнене емоціями, її губи тремтіли, а очі ще блищали від сліз.

– Алекс, – нарешті промовила вона, притискаючи його руку до себе. – Як же я зможу витримати ці два роки? Що я робитиму без тебе?

Він ніжно погладив її волосся і тихо відповів:

– Ти сильніша, ніж думаєш. У тебе є твої друзі, навчання, плани. Я вірю, що ти впораєшся. А головне – я буду думати про тебе кожен день. І ти це знаєш.

Єва нахилила голову, опустивши погляд. Вона знала, що він правий. Але водночас боялася. Страх втрати, страх самотності та розлуки пробирав її до кісток.

– Я не хочу, щоб ти йшов, – тихо промовила вона, відчуваючи, як її горло стискається від емоцій.

Алекс легенько взяв її за обидві руки й змусив підняти голову, щоб вона подивилася йому в очі.

– Ти не одна, Єво. І я завжди буду поруч з тобою. Навіть якщо не фізично, але подумки – завжди. Я повернуся, я обіцяю. І коли я повернуся, ми зможемо побудувати наше спільне життя. Ти тільки вір у нас, будь ласка.

Він знову поцілував її в лоб, і Єва відчула тепло від його слів, навіть якщо вони не знімали того болю, який вона зараз відчувала.

– Я люблю тебе, Алекс, – нарешті сказала вона, притиснувшись до нього.

– Я теж тебе люблю, – відповів він, обійнявши її міцно й ніжно.

Тим часом гості, навіть не підозрюючи про майбутню розлуку пари, продовжували святкувати, насолоджуючись атмосферою весілля. Аліса і Марк були поруч, обіймали друзів і родичів, щасливі від свого дня, що назавжди залишиться в їхніх серцях.

Через кілька годин, всі стали поступово розходитися. Алекс і Єва залишилися разом із найближчими друзями, і той момент, коли вони стояли під зоряним небом, тримаючись за руки, здавався таким тихим і незабутнім.