Вінфрід Георг Зебальд - Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд

більшість після примусового поселення виходила тільки цей єдиний раз і де невдовзі, сказав Аустерліц, із початком нового року, через запланований на початок літа 1944 року візит представників Червоного хреста, що його відповідальні інстанції Райху вважали гарною нагодою диссимуляції депортаційної системи, було розгорнуто так звану кампанію покращення, під час якої мешканці гето під наглядом СС мали здійснити широкомасштабну програму благоустрою та поліпшення гігієни: було розбито газони, прокладено доріжки, виділено гайок для поховання урн і створено колумбарій, скрізь установлено лавочки та вказівники, які на німецький манер були оздоблені вирізаними з дерева веселими фігурками й квітами, було висаджено до тисячі кущів троянд, організовано ясла для малюків, які ще не вміли ходити, і дитячий садок для молодших дітей, оздоблений декоративними фризами, з пісочницями, мілким басейном і каруселями, а колишній кінотеатр Orel, який дотепер був жалюгідним притулком для найстарших мешканців гето і в якому зі стелі в сутінках похмурого приміщення звисала велетенська люстра, всього за кілька тижнів був переобладнаний в концертно-театральний зал, а в інших місцях повідкривалися магазини, заповнені товарами зі складів СС, то були продуктові й господарські крамниці, магазини одягу для чоловіків і жінок, взуттєві крамниці, магазини з білизною, товарами в дорогу й валізами; з’явився також і санаторій, молитовний дім, бібліотека, спортивна зала, відділ пошти та прийому й видачі бандеролей, банк, директорський кабінет, умебльований командирським столом і клубними кріслами, а також кав’ярня, перед якою були виставлені розкладні стільці та парасольки, що ніби припрошували перехожих зануритися в затишну атмосферу курорту, і тим заходам з упорядкування й покращення не було кінця, скрізь щось пиляли, стукотіли молотками, білили й фарбували, аж поки настав день візиту, і Терезієнштадт, — після того, як під час всієї цієї веремії сім із половиною тисяч осіб не надто презентабельного вигляду, так би мовити, з метою прорідження населення міста відправили на схід, — перетворився на справжнє «потьомкінське» ельдорадо, яке, можливо, навіть зачаровувало деяких його в’язнів чи й сповнювало їх певними сподіваннями; і от сюди нарешті прибула комісія з двох данців та одного швейцарця, яких за наперед визначеним комендатурою детальним планом і погодинним графіком водили вуличками та чистесенькими, ще зранку видраяними милом доріжками, щоб ті могли на власні очі переконатися в тому, що за привітні й задоволені люди, які не знають жахів війни, визирають тут із вікон, як акуратно вони вбрані, як добре доглянуті нечисленні хворі, яку пристойну їжу роздають у тарілках і який великий раціон хліба видають у білих здвоєних рукавичках, як на кожному розі тут можна побачити афіші, що запрошують на спортивні змагання, у кабаре, на театральні вистави й концерти, і як жителі міста увечері після роботи збираються тисячами на фортечних мурах і бастіонах, щоб подихати там свіжим повітрям, майже як пасажири на океанському лайнері, що вирушив у навколосвітню подорож, загалом — цілком заспокійлива картина, яку німці чи то з метою пропаганди, чи з метою виправдання своїх дій перед самими собою по закінченні візиту делегації зафіксували на кіноплівці, створивши фільм, більшість учасників зйомок якого, як повідомляє Адлер, сказав Аустерліц, ще в березні 1945 року були вже мертві, тоді як сам фільм супроводжувала фонограма єврейської народної музики, а по закінченні війни в британській зоні окупації було знайдено одну копію цього фільму, яку, щоправда, сам Адлер, сказав Аустерліц, так ніколи й не побачив і яку зараз вважають безповоротно втраченою. Декілька місяців, сказав Аустерліц, я намагався через Британський воєнний музей знайти якісь вказівки, що вивели б мене на слід цього фільму, адже хоч я й побував у Терезієнштадті напередодні мого від’їзду з Праги й надзвичайно ретельно, до останньої примітки, проштудіював звіт Адлера про тамтешні умови життя, проте я був неспроможний подумки перенестися в гето й уявити собі, що там, у тому місці, у той час мусила перебувати Аґата, моя матір. Я все думав про те, що коли знайдеться той фільм, то, можливо, я побачу або принаймні зможу краще уявити, як там все було насправді, знову й знову я уявляв собі, що без жодного сумніву впізнаю Аґату, ще молоду жінку проти мене теперішнього, серед гостей фальшивої кав’ярні, як продавчиню в галантерейній крамниці, де вона обережно дістає з шухляди пару чудових рукавичок, або ж на сцені в ролі Олімпії з п’єси «Оповідання Гофмана», яку, як повідомляв Адлер, ставили в Терезієнштадті під час заходів із упорядкування міста. Окрім того, я уявляв собі, сказав Аустерліц, як Аґата в літній сукні та легкому габардиновому пальтечку йде провулком, сама серед мешканців гето, що прогулювалися містом, як вона дивиться просто на мене й підходить все ближче і ближче, аж поки насамкінець виходить за межі фільму й зникає в мені. Саме через ці фантазії мене охопило надзвичайне хвилювання, коли Британському воєнному музею таки вдалося через берлінський Федеральний архів замовити касету з копією того фільму про Терезієнштадт, який я шукав. Досі чудово пам’ятаю, сказав Аустерліц, як в одній із відеокабін музею я тремтячими руками встромив касету в чорний отвір відеомагнітофона і як потім, не зовсім вловлюючи, що там відбувається, бачив перед собою різні виробничі процеси в кузні з молотом і ковадлом, у гончарній майстерні, в ательє скульптора, у лимарні та в майстерні пошиву взуття — безперервне, позбавлене сенсу гупання молотком, заточування, зварювання, кроєння, склеювання та зшивання, бачив як на кілька секунд переді мною суцільною вервечкою виникали ці чужі мені обличчя, як робітники й робітниці в кінці робочого дня виходили з бараків і йшли навпростець чистим полем під небом, всіяним нерухомими білими хмаринками, як грають у футбол на внутрішньому дворі казарми перед цілим натовпом глядачів, що збилися докупи поміж аркадами, а також тісняться на галереях першого й другого поверхів, як у центральній бані чоловіки стоять під душем, як доглянуті пани в бібліотеці беруть книжки на абонемент, як звучить справжній симфонічний оркестр, як по той бік фортечних мурів у залитих сонячним світлом городах працюють декілька десятків людей, підгортаючи грядки, поливаючи кущики помідорів і квасолі, а також оббирають з листків капусти гусінь капустяного білана, як потім настає вечір і задоволені з вигляду люди сидять на лавках, як дітям дозволяють ще трохи пострибати й побігати, як одна жінка читає книжку, а інша бесідує із сусідкою, а дехто, спершись на підвіконня, просто визирає з вікна, як то раніше зазвичай робили в час, коли опускалися сутінки. Та спершу жодну з цих картин я не міг сприйняти, вони лише мерехтіли перед моїми очима,