Вінфрід Георг Зебальд - Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд

настільних ігор, таких як «Млин», «Не сердься», «Лови капелюха», на колоття слюди, на стрижку хутра кроликів, на розфасування чорнильного порошку, на станції вирощування шовкопрядів, підпорядковані СС, або ж на одне з підприємств для внутрішніх потреб гето, на склади одягу, у районну майстерню ремонту одягу, в одну з торгових точок, на ганчір’яний склад, у групу бухгалтерського обліку, у кухонну бригаду, на чищення картоплі, на переробку кісток або у відділ матраців, у медичну службу та службу догляду за немічними, на винищення шкідливих комах чи на дератизацію, в адміністративно-господарчу частину гарнізону, у центральне реєстраційне бюро, в самоуправління, осідок якого розташовувався в казармі В. V.[92], яку називали «замком», або на товарні перевезення, які проводилися за стінами гето за допомогою цілого парку різнотипних візків і майже чотирьох десятків старомодних катафалків, що їх забрали з ліквідованих єврейських громад протекторату й доправили в Терезієнштадт, де вони пересувалися переповненими вуличками, запряжені двома людьми, а ще від чотирьох до восьми людей, вхопившись за спиці коліс, допомагали штовхати ці доволі хисткі транспортні засоби, з яких досить швидко пооблущувалася чорно-срібляста фарба, водночас всі зношені надбудови, високі козли та вигнуті дерев’яні стовпчики, на яких колись був натягнутий тент, були грубо спиляні, тож залишилися самі лишень нижні частини екіпажів, підписані й пронумеровані вапном, і з них уже годі було зрозуміти, яким було їхнє первинне призначення, сказав Аустерліц, хоча за своїм первинним призначенням вони часто служили й тепер, адже значною часткою того, що кожен день перевозили в Терезієнштадті, були покійники, яких увесь час набиралося дуже багато, бо через високу щільність населення та недостатнє харчування годі було стримати поширення таких інфекційних хвороб, як скарлатина, ентерит, дифтерія, жовтуха й туберкульоз, а ще тому, що середній вік перевезених із території Райху в гето перевищував сімдесят років, і ці люди, яким перед вивезенням наплели сім мішків гречаної вовни про приємний богемський курорт Терезієнбад — з чудовими

садами, доріжками, пансіонами й віллами, і яких у багатьох випадках умовили або примусили підписати так звані Heimkaufverträge[93], заплативши їм за це по вісімдесят тисяч райхсмарок, через усі ці навіяні їм ілюзії взяли з собою зовсім не те, що було потрібно, і були одягнуті у своє найкраще вбрання та мали у своєму багажі купу цілковито непотрібних в таборі речей і особистих сувенірів, однак, прибувши в Терезієнштадт, вони часто ставали фізично й духовно цілковито спустошеними, не контролювали власні почуття, марили, нерідко навіть не пам’ятали свого імені й до так званої процедури «проходження шлюзів» або взагалі не доживали, або переживали її всього на декілька днів, бувало й так, що через екстремальну психопатичну зміну особистості вони впадали у своєрідний інфантилізм, втративши зв’язок із реальністю, а також здатність до говоріння та до будь-якої діяльності, тож їх одразу поміщали в психіатричне відділення, розташоване в колишній кавалерійській казармі, де вони опинялися в таких жахливих умовах, що зазвичай вмирали за один чи два тижні; таким чином, хоч у Терезієнштадті не бракувало лікарів і фахівців, які як могли надавали допомогу своїм товаришам по нещастю, але, незважаючи на паровий котел колишньої броварні, що в минулому служив для висушування солоду, а тепер — для дезінфекції, незважаючи на те, що було змонтовано ціановодневу газову камеру та вжито інших гігієнічних засобів у боротьбі проти масового педикульозу, кількість померлих — що, зрештою, сказав Аустерліц, цілком влаштовувало керівників гето — тільки за десять місяців з серпня 1942 року до травня 1943 року перевищила двадцять тисяч, внаслідок чого столярна майстерня, розміщена в колишній кінній школі, була не в змозі виготовляти достатню кількість дощаних трун, тож поруч із міською брамою на виїзді в напрямку Богусевіце в казематі було облаштовано центральний морг, у якому часом набиралося до п’ятисот трупів, які складали штабелями, а тим часом чотири нафтенові печі крематорію із сорокахвилинним інтервалом працювали день і ніч, завантажені до крайньої межі своїх потужностей, сказав Аустерліц, і вся ця всеохопна система інтернування та примусової роботи в Терезієнштадті, так повів далі Аустерліц, врешті була спрямована виключно на знищення життя мешканців гето, і, як показує реконструкція Адлера, цю систему розподілу всіх функцій і компетенцій регулювали з абсурдним адміністративно-технічним ентузіазмом: від використання цілих робітничих бригад на будівництві залізничної гілки між Богусевіце й фортецею аж до призначення окремого відповідального за хід годинника на вежі зачиненої католицької церкви, — ця система мала перебувати під постійним наглядом і подавати статистичні звіти, особливо щодо загальної кількості осіб, яких утримували в гето, а це було надзвичайно трудомістким завданням, що виходило далеко за межі подібного обліку в цивільних умовах, адже постійно прибували нові транспорти, регулярно проводилися відсортовування людей, яких відсилали з гето з поміткою R. n.e. — Rückkehr nicht erwünscht, тобто «повернення не бажане», тож ті есесівці, які за це відповідали і для яких точність цифр належала до найбільших чеснот, часто проводили переписи населення, навіть одного разу, сказав Аустерліц, за межами фортеці, то було 10 листопада 1943 року в богусевицькій котловині, за міським муром посеред відкритого поля, куди вигнали все населення гето, — разом із дітьми, старими та хворими, які ледве могли пересуватися, — після того, як на світанку їх зігнали на двори перед бараками, а потім під вартою озброєних жандармів вивели в поле, де розбили на «коробки», з яких не можна було виходити навіть на хвилину й кожна з яких мала спереду дерев’яну табличку з номером, вони мусили стояти так на листопадовому холоді увесь день, чекаючи на есесівців, котрі врешті, коло третьої години, з’явилися на своїх мотоциклах і розпочали процедуру перерахунку, яку потім повторювали ще двічі, аж поки не переконалися, що одержане число разом із незначною кількістю тих, хто залишився за мурами, справді відповідає тій чисельності, яку вони й припускали і яка, за їхніми підрахунками, становила сорок тисяч сто п’ятдесят чотири особи, після чого есесівці одразу поїхали, водночас забувши віддати наказ повертатися до міста, тож багатотисячний людський натовп того сірого дня 10 листопада, змокнувши в богусевицькій котловині до кісток і перебуваючи в дедалі сильнішому сум’ятті, стояв там до самої темряви, згорбившись і хитаючись як тростини під поривами дощу, що заливав усе довкруг, аж поки врешті, охоплені панікою, люди кинулися бігти назад у місто, з якого переважна