Вінфрід Георг Зебальд - Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд

Святого Клемента, де я врешті прийшов до тями в одній із чоловічих палат, після того, — мені це згодом пояснили, — як понад три тижні перебував у стані психічної прострації, що не зачепила функцій життєдіяльності організму, але паралізувала всі мисленнєві та чуттєві процеси. У якомусь дивному, відстороненому стані, у якому я перебував під дією прописаних мені медикаментів, я прогулювався ось там, — промовив Аустерліц і показав лівою рукою на цегляний фасад лікарняного корпусу, що визирав з-за

високого муру, — безутішний та позбавлений будь-яких бажань, я ходив коридорами, годинами дивився крізь тьмяну шибку на цвинтар, посеред якого ми зараз стоїмо, і не відчував у власній голові нічого, крім чотирьох випалених стінок свого мозку. Згодом, коли мені трохи покращало, у далекоглядну трубу, яку позичила мені одна із сестер-жалібниць, я спостерігав за лисицями, які оселилися на цвинтарі, а також за білками, що рвучко стрибали то в той, то в той бік, а потім несподівано завмирали, часом у полі зору виникали обличчя самотніх людей, а ще, коли потроху смеркало, з плавними змахами крил регулярно з’являлася сова й широкими напівколами перелітала з одного надгробка на інший. Часом я заводив розмову з яким-небудь пацієнтом шпиталю, наприклад, одного разу це був покрівельник, який твердив, буцімто може чітко пригадати той момент, коли під час роботи у нього в голові, в одному конкретному місці, щось луснуло від перенапруження, і зі скрипучого транзисторного приймача, який стояв перед ним на одній із крокв, він уперше почув голоси провісників нещастя, які відтоді його постійно переслідують. Там я також нерідко думав про збожеволілого пастора Еліаса, сказав Аустерліц, як і про кам’яний будинок притулку в Денбіґу, де той так і помер. Тільки про себе самого, про свою власну історію та свій теперішній стан я був неспроможний думати. Лише на початку квітня, за рік після мого повернення з Праги, мене виписали зі шпиталю. Лікарка, що вела зі мною останню розмову, порадила мені пошукати неважку фізичну роботу, щось на кшталт садівництва, тож протягом двох наступних років із самого раннього ранку, коли офісні працівники потоками прямували до Сіті, я вирушав у протилежному напрямку, до Ромфорда, на свою нову роботу, у розсадник одного комунального садівництва, який розташовувався поряд із просторим парком, — тут разом із професійними садівниками було задіяно кілька інвалідів та осіб, які потребували душевного спокою.

Не знаю, сказав Аустерліц, чому саме там, але в Ромфорді за декілька місяців я більш-менш одужав, чи тому, що був у товаристві людей, позначених душевними недугами, але почасти також із веселою вдачею, а може, то був постійний, вологий і теплий мікроклімат оранжерей, м’який запах моху, що наповнював повітря, прямолінійні візерунки, на які натрапляло око, чи, може, сам ритм роботи, обережне проріджування й висаджування в горщики сіянців, пересаджування рослин, які вже достатньо підросли, догляд за парниками та полив за допомогою поливальниці з дрібним розсіювачем, що, напевне, було мені найбільше до вподоби.

У вечірні години та у вихідні, сказав Аустерліц, у період моєї роботи в ромфордському садівництві я взявся за читання великої праці, що мала не менше восьмисот сторінок щільно набраного тексту й була написана невідомим мені до того часу Г. Ґ. Адлером. У його книзі йшлося про заснування, розвиток і внутрішню організацію гето в Терезієнштадті, а писав він її у складних умовах протягом 1945–1947 років, почасти в Празі, а почасти в Лондоні, й аж до самої публікації 1955 року в одному німецькому видавництві неодноразово переробляв.

Читання цієї книги з кожним рядком відкривало для мене те, що під час моїх відвідин цього фортечного міста через власну, майже цілковиту необізнаність я навіть не міг собі уявити; через моє кепське знання німецької мови читання просувалося повільно, та й справді, сказав Аустерліц, можна сказати, що це було майже так само складно, як розшифровування єгипетських ієрогліфів чи вавилонського клинопису. Мені доводилося по складах розгадувати утворені з декількох основ складні слова, яких не було в моєму словнику і які, очевидно, у той час були доволі поширені в спеціальній термінології, а також у канцелярській мові німців, що домінувала тоді в місті. І коли значення термінів і понять на кшталт Barackenbestandteillager, Zusatzkostenberechnungsschein, Bagatellreparaturwerkstätte, Menagetransportkolonnen, Küchenbeschwerdeorgane, Reinlichkeitsreihenuntersuchung та Entwesungsübersiedlung[91] я врешті з’ясував, — на мій подив, Аустерліц вимовляв ці німецькі телескопічні слова без жодної затримки й без найменшого сліду акценту, з не меншими зусиллями, провадив він далі, намагався я впорядкувати гадані значення реконструйованих слів у відповідні речення та в ширший контекст, який постійно вислизав від мене, з одного боку, тому, що нерідко над однією сторінкою я засиджувався до півночі й таке затягування призводило до того, що багато чого просто губилося з пам’яті, а з іншого — тому що сама система гето в її, так би мовити, футуристичному переформуванні суспільного життя для мене мала риси чогось цілком ірреального, байдуже, що Адлер описував у ній кожну найменшу деталь, а також усю її фактичність в цілому. Хоча сьогодні мені здається непростимим, що стільки років я, хоч і не зумисне, але таки чинив перепони дослідженню власної передісторії, проте тепер вже було надто пізно шукати Адлера, який до своєї смерті влітку 1988 року мешкав у Лондоні, щоб побалакати з ним про це екстериторіальне місце, у якому, як я вже згадував, сказав Аустерліц, на території не більше одного квадратного кілометра у певний час проживало до шістдесяти тисяч осіб. Тут були промисловці й фабриканти, адвокати й лікарі, равини й університетські професори, співачки й композитори, директори банків, комерсанти, стенотипістки, домогосподарки, фермери, робітники й мільйонери, люди з Праги і з усього протекторату, зі Словаччини, з Данії та Голландії, з Відня і Мюнхена, Кельна і Берліна, з Пфальцу, з Нижньої Франконії, а також з Вестфалії, і кожен із них мав обійтися двома квадратними метрами житлової площі, й усі вони, наскільки ще були спроможні, або ж поки їх ще не «завагонили», як то тоді називалося, і не відправили далі на схід, були зобов’язані, не одержуючи за це жодної платні, працювати в одній із мануфактур, організованих відділом зовнішнього господарства. Їх направляли в бандажну майстерню, у лимарню, у майстерню галантерейних виробів,