Барнс С. А. - Мертва тиша, Барнс С. А.

чоловік і одна жінка, кидаються з такою жвавістю, що здається, ніби вони зависали поруч, очікуючи, що їх покличуть, або підслуховували. Або обидва. Чоловік займається підлогою з розчином у пляшці; жінка грубо витирає рушником моє обличчя та босі ноги, висмикуючи рушник з моїх рук, коли я намагаюся взяти його, щоб зробити це самостійно. Якої шкоди я могла би завдати ним собі чи комусь іншому?

«Це повторюване повідомлення на старому екстреному каналі від самої «Аврори», — каже Макс. «Дуже схоже на той автоматичний маяк, про який ви спочатку говорили».

Маяк лиха - хтось на «Аврорі» мав достатньо розуму, щоб його запустити, незважаючи на безумство навколо. Незважаючи на те, що судно збилося з курсу та його викинуло на берег без жодного виклику про допомогу. Що в морі нелогічних і відверто божевільних речей навколо «Аврори» все ще діється щось дивне.

«Звичайно, ми намагалися спілкуватися. Жодної відповіді, — каже Макс.

«Вілповіді може й не бути», — кажу я через мить, все ще в шоці від одкровення. «Лурдес, мабуть, не встигла завершити оновлення. Як… як давно було отримано це повідомлення?»

— Десять днів тому, — каже Макс. «Ймовірно, воно було раніше, але ніхто не надумав перевірити старий аварійний канал».

Поки хтось десь не повірив принаймні в цю частину моєї історії.

Десять днів. «І ви думаєте, що він живий», — кажу я. Я залишила їх. О Боже, я покинула їх. Слова просто продовжують бити в моєму мозку, знову і знову.

Але якби вони були живі, чому б я їх залишила? Як я могла залишити їх? І якщо я залишила їх живими, чому я бачу Кейна, як Лурдес і Веллер? Правда, моє бачення його змінюється і переміщується, на відміну від Лурдес і Веллера, які щоразу показують мені те саме. Я взагалі ніколи не бачу Нісуса. Але це має для мене сенс, оскільки він так само неохоче показував би себе в смерті, як і за життя.

«Це можливо», — підстраховується Макс.

«Або, — вставляє Рід, — містер Беренс записав повідомлення перед тим, як ви пішли, перш ніж ви вирішили усунути будь-які незайняті моменти».

Бажання кинутися на нього, збити його зі стільця й вдарити кулаком по його обличчю непереборне. Я стискаю руки, відчуваючи уявний укол розрізаної шкіри на кісточках пальців. Життя в будинку групи Верукса протягом багатьох років було корисним для кількох речей, передусім для засвоювання — іноді болісного — життєвого принципу «не шкодь, але й не гавкай».

Однак цього разу бульбашка страху зупиняє мене. Не боязнь Ріда. Або навіть обслуговуючого персоналу та їхніх шприців. Ні, це ідея, що Макс може змінити свою думку. Я не хочу повертатися на «Аврору». Одна лише ідея — не кажучи вже про можливу реальність — змушує мене відчувати, ніби я безкінечно падаю крізь простір, обертаючись у нудотних колах, втрачаючи будь-яку опору чи шанс зупинити свій спуск.

Але думка про те, що Макс відмовиться від свого прохання, про те, що мене залишуть, поки незнайомці шукатимуть тих, хто вижив, з моєї команди…

«Я піду», — кажу я, ці склади звучать безглуздо, просто шум, який виривається з мого горла.

«Добре». Макс звучить задоволено, але, як не дивно, більше того, він майже пишається мною, по-батьківськи. «Ви робите правильно».

Це другий раз, коли хтось сказав мені це за останній час. Можливо, цього разу це виявиться правдою.

«І ви не будете одна. Рід і я теж будемо там, щоб контролювати та підтримувати безпечні умови, наскільки це можливо», — додає Макс.

«Ми будемо спостерігати», — каже Рід, явно маючи на увазі це більше як попередження, ніж як запевнення.

Їхні слова ледь сприймаються мною.

Я хитаю головою. «Але я б ніколи не залишила Кейна. Або Нісуса, чи будь-хто з них. Не за власним вибором».

Макс простягає руку й плескає мене по плечу. «Я думаю, що ніхто з нас не може знати, що ми зробили б чи не зробили б після того, через що ви пройшли на «Аврорі». Він стишує голос. «І на Феррісі. Виживання не варто соромитися, Клер». Він дарує мені посмішку, зворушену ніжним жалем.

Крім того, це явно так. О Боже, це так. Капітан йде під воду разом зі своїм кораблем. Не залишаючи нікого позаду. Виживши, я порушила усі неявні правила лідерства. Сім’ї. І я навіть не пам’ятаю цього, хрень.

Можливо, тому ти цього не пам’ятаєш. Бо не хочеш.

«Невдовзі я зв’яжуся з вами й розповім більше», — каже Макс, востаннє поплескуючи мене по плечу, перш ніж підвестися. Його розношені черевики скриплять від руху.

Рід наслідує його приклад, забирає крихітний динамік і проводить по повітрю над столом, щоб вимкнути клавіатуру.

Вони збираються йти.

— Макс, — кличу я йому вслід.

Він повертається, запитально піднявши брови.

«Якщо я збираюся це зробити, мені потрібно…» Я облизую сухі губи, надто усвідомлюючи, що в роті залишився присмак кислої блювотини. «Мені потрібно, щоб ти сказав їм не давати мені наркотиків». Я схиляю голову в бік обслуги, яка стоїть поруч. Подушка ліків, притуплення моїх емоцій, затьмарення моїх думок — це єдине, що допомагало мені щодня. Але цілий ряд таблеток — і час від часу ін’єкції — зробили мене повільнішою, нуднішою, більш керованою версією мене, хоча й полегшили біль життя.

«Мені потрібно знову бути… собою». Ідея пропонує далекий жах, як димляча завіса на горизонті. Але якщо цей гамбіт має на меті мати найменший шанс на успіх, я не можу ризикнути бути хоч трохи віддаленою від реальності. Подивіться, що сталося минулого разу, коли я володіла усіма своїми здібностями. Або більшістю із них, у всякому разі.

Макс довго дивиться на мене. — Я розумію, — нарешті каже він. “Я згоден. Але я думаю, ви розумієте, чому ми вдячні за вашу допомогу, але… не схильні йти на такий ризик».

Це ляпас, але я відчуваю його лише мінімально. Завдяки лікам які він відмовляється забороняти.

«Вам потрібно підтримувати рівновагу», — каже Макс. «План лікування допомагає вам це зробити. Ситуація буде складною. Нам не потрібно робити це ще… складнішим для вас».

Рід кидає на мене тріумфальний погляд через плече, і тоді вони йдуть.

Обслуговуючий персонал негайно накидається на мене, перетягуючи мене до моєї кімнати, щоб переодягнути мою мокру від поту та забризкану блювотою піжаму.

Їхні руки не недобрі, але швидкі, безособові. Зараз я настільки звикла до цього, що майже не помічаю їх.

Можливо, Макс правий. Можливо, таблетки допомагають, тримають мене рівно. Можливо, якби я їх не приймала, я б не змогла перестати кричати.

Або, можливо, для Макса — і для всіх — просто легше, якщо я буду більш керованою. Можливо, це безпечніше.