Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

Базтук притулився до стіни, де мав відкритися портал, і гарячково шукав щось у торбинці на поясі. Другий крук ліниво перескочив з колони на колону, ближче до утуку. Болісно скрикнувши, Базтук кинув спис. У крука він не влучив: спис аж по ратище встромився в колону. Скрушно хитнувши головою, птах розправив крила. Базтук рвучко розкрив торбинку й витяг звідти маленький бронзовий свисток. Підніс його до вуст...

Ще один невловимий порух — майже невидимий вихор. Базтукові слід віддати належне: він був нівроку спритний. Я встиг побачити, як він нахилив голову, буцнув рогами... і тут вихор поглинув його. А потім пропав разом з Базтуком. Крук незграбно опустився на підлогу: з його крила сочилася зелена кров.

Скарабей заметушився всередині кулі.

— Чудово! — вигукнув я, намагаючись кричати не надто вже пискливо. — Не знаю, хто ви такі, але заберіть мене звідси...

Я раптом замовк. Через кулю мені було видно незнайомців тільки на першому рівні — саме на ньому вони здавалися круками. Вони й самі, вочевидь, зрозуміли це і на одну—єдину мить показали свої справжні подоби. То був коротенький спалах, однак мені його цілком вистачило. Я впізнав обох.

Жук усередині кулі ковтнув слину.

— Ось ви хто... — промовив я. — Привіт.

— Привіт, Бартімеусе, — відповів Фекварл.

25

— І тобі привіт, Джаборе, — додав я. — Як приємно, що ви завітали до мене.

— Ми подумали: чи не самотньо тобі тут, Бартімеусе? — Найближчий ворон — той, що з пораненим крилом, — затремтів і перетворився на кухаря. У кухаревій руці зяяла велика рана.

— Ні, аж ніяк. Уваги тут мені не бракує.

— Отож-бо й воно, — кухар підійшов ближче, щоб оглянути мою кулю. — Одначе! Тобі тут і справді непереливки.

Я знехотя захихотів.

— Гаразд уже, приятелю. Годі жартувати. Може, ти знаєш спосіб якось допомогти мені? Бо я вже відчуваю, як тиснуть бар’єри.

Кухар почухав одне із своїх підборідь.

— Це буде нелегко. Є в мене один спосіб...

— От і добре!

— Перетворися на блоху чи ще якогось паразита. Це подарує тобі ще кілька хвилин життя, перш ніж ця куля розчавить твою сутність.

— Дякую за корисну пораду, — я вже потроху задихався, бо стінки кулі стискалися дедалі дужче. — А може, ти краще знешкодиш цю кулю і випустиш мене звідси? Я буду безмежно вдячний...

Кухар підняв пальця:

— Мені спав на думку ще один спосіб. Ти розкажеш нам, де схований Амулет Самарканда. Якщо зробиш це негайно, ми знешкодимо кулю швидше, ніж вона знищить тебе самого.

— Ні, зробімо краще навпаки.

Кухар тяжко зітхнув:

— Здається, тобі зараз не до того, щоб...

Його слова обірвало якесь далеке виття. Кімнату знову струснуло.

— Зараз відкриється портал, — хутко сказав я. — В отій дальшій стіні.

Фекварл поглянув на другого крука, що досі сидів на колоні, роздивляючись свої кігті.

— Джаборе, зроби таку ласку..

Крук ступив уперед і обернувся високим червоношкірим чоловіком із шакалячою головою. Перетнувши кімнату, він зупинився біля дальшої стіни, виставив ногу вперед і витяг руки.

Кухар обернувся до мене:

— А тепер, Бартімеусе...

Куля вже почала мене припікати.

— Спочатку нам треба домовитися, — запропонував я. — Ми обидва знаємо: якщо я скажу тобі, де зараз Амулет, ти покинеш мене тут помирати. Так само ми знаємо, що за цих обставин я не казатиму тобі правди, хоча б зумисне. Таким чином, усе, що ти почуєш від мене з цієї кулі, не матиме сенсу. А отже, тобі краще буде визволити мене звідси.

Фекварл сердито постукав по краєчку моєї колони.

— Прикро. Але певною мірою ти правий.

— Ти чуєш, як виє сирена, — провадив я. — Чарівники, що запроторили мене сюди, щось згадували про легіони горл та утуку. Навіть Джабор навряд чи подужає ковтнути їх усіх. То, може, наша бесіда продовжиться трохи пізніше?

— Згоден, — Фекварлове обличчя майже наблизилося до кулі, що була вже завбільшки з мандарин. — Без нас ти нізащо не втечеш із Тауера, Бартімеусе. Отож і не думай хитрувати. Мушу тебе попередити, що я дістав два накази. Перший — довідатися, де зараз Амулет. Другий — знищити тебе, якщо не вдасться виконати перший. Ти, напевно, знаєш сам, який наказ мені приємніше виконувати.

Фекварл відійшов. Аж тут у дальшій стіні проступила овальна тріщина й перетворилася на арку порталу. З темряви один за одним почали виступати блідолиці горли[68]з тризубцями й срібними сітками в тонких руках. Щойно вони виходили з порталу, їхні Щити ставали непробивними. Та поки горли залишалися в арці, Щити слабшали, і їхні сутності — на єдину мить — слабшали так само. Джабор уміло скористався цим і закинув у портал три Вибухи один за одним. Арку осяяли яскраво—зелені спалахи. Горли жужмом попадали на підлогу — наполовину в порталі, наполовину вже в кімнаті. Та з-за них сунули інші, з огидою переступаючи через трупи своїх товаришів. Джабор знову стрельнув.

Фекварл тим часом теж не байдикував. Він дістав з кишені куртки залізне кільце завбільшки з браслет, причеплене до кінця дерев’яної палички. Я позирнув на цю штуку з недовірою[69]:

— І що мені з цим робити?

— Стрибнути крізь кільце, що ж іще. Уяви, що ти вчене собаченя в цирку. Тобі це неважко, Бартімеусе. Свого часу ти й не таке виробляв.

Обережно тримаючи паличку двома пальцями, Фекварл підніс залізне кільце до поверхні кулі. Силові лінії несамовито зашкварчали, розступилися й зімкнулися довкола кільця. Всередині його в силовому полі відкрився прохід.

— Лавлейс навмисне посилив стійкість цього кільця до магії, — пояснив Фекварл. — Та воно все одно не вічне. Я порадив би тобі не баритися.

Він