Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

на дорозі моєї помсти! Двадцять сім століть я чекав, поки Бартімеус опиниться в моїх руках...

— То почекаєш іще хвилину. Нікуди він не дінеться. Чуєш щось? Що воно таке?..

Базтук схилив голову набік. Я всередині кулі згорнув крильця, щоб не дзижчати, і теж прислухався. Ніби тихенький стукіт... Такий тихенький, що навіть незрозуміло, звідки він лунає.

— Дурниця. Мабуть, робітники десь надворі. Чи люди знову марширують. Тільки те й роблять. А тепер замовкни, Ксерксе.

Базтукові не хотілося марнувати час на балаканину. Він підняв спис, і на його руці напружилися м’язи.

— Це не робітники. Це десь поблизу, — пір’я на Ксерксовій голові настовбурчилось, помітно було, що він хвилюється. — Облиш Бартімеуса й піди подивися. Я хочу знати, що там коїться.

Базтук вилаявся і важко затупотів геть. Вони з Ксерксом узялися обходити кімнату, мало не тулячись вухами до каменів, і кожен цитькав на товариша, щоб той, мовляв, тупотів не так гучно. А стукіт тим часом тривав — тихий, нерівний і, до того ж, невідомо звідки.

— Нічого не розумію... — Базтук ударив у стіну списом. — Ніби й звідусіль, і нізвідки. Стривай—но! Може, це він... — утуку люто позирнув на мене.

— Я не винен, ваша честь, — відповів я.

— Не будь дурнем, Базтуку, — підхопив орльодзьобий. — Він у кулі, й не може чаклувати за її межами. Ні, це хтось інший... Треба, напевно, здійняти тривогу.

— Але ж у нас нічого не сталося! — бикоголовий, здається, запанікував. — Вони нас покарають. Дай мені спершу хоч убити Бартімеуса. Я не можу втратити такої нагоди.

— Мені здається, вам обов’язково слід викликати допомогу, — порадив я. — Це щось таке, з чим ви самотужки не впораєтесь. Може, жук-короїд. Або дятел, що заблукав.

З Базтукових ніздрів вибухнув цілий гейзер пари.

— Це вже занадто, Бартімеусе! Зараз ти помреш!.. — Аж тут він змовк. — А може, це й справді короїд? Просто...

— Короїд у кам’яній споруді? — пирхнув Ксеркс. — Оце вже навряд.

— Навряд? А коли це ти став таким усезнайком?!

Сварка спалахнула знову. Мої вартові налітали один на одного й штовхалися. Кожного дратувала товаришева глупота, а ще я піддавав обом люті, часом єхидно під’юджуючи їх.

Стукіт не вщухав. Я давно вже визначив, звідки його чути: з-за стіни, недалеко від одного-єдиного віконця. Я далі дражнив утуку, а сам раз по раз поглядав у той бік — і за кілька хвилин помітив, як із щілини між двома плитами тихенько сиплеться кам’яний пил. За мить там утворилася малесенька дірочка, і пил посипався швидше. Отвір хутко більшав. Видно було, що його просвердлює щось невеличке, гостре й чорне.

На мій превеликий жаль, Ксеркс із Базтуком, утомившись від біганини кімнатою, вирішили трохи перепочити і зупинилися біля самісінького отвору. Рано чи пізно вони неодмінно помітили б, як звідти сиплеться пил. Тому я вирішив зробити свій останній хід.

— Гей, ви, пожирачі піску! — вигукнув я. — Місяць освітлює трупи ваших товаришів! Шакали тягнуть їхні голови на потіху своїм дитинчатам![67]

Як я й сподівався, Базтук негайно припинив штовхати Ксеркса в крилатий бік, а Ксеркс випустив з пальців Базтуків ніс. Обидва поволі обернулися до мене. З їхніх очей на мене глянула смерть. Гаразд, поки що все йде, як треба. Я підрахував: тому, хто свердлить діру, треба ще з півхвилини, щоб закінчити роботу. Якщо ж він гаятиметься, я помру — чи від Базтукової або Ксерксової руки, чи від кулі, що стислася вже до розмірів невеличкого грейпфрута.

— Базтуку, — чемно промовив Есерко, — я дозволяю тобі вдарити першим.

— Дякую, Ксерксе, — відповів Базтук. — А потім ти пошаткуєш рештки, як тобі буде завгодно.

Піднявши списи, вони рушили до мене. Стукіт за їхніми спинами несподівано вщух, і з отвору в стіні — вже досить великого — з’явився здоровенний блискучий дзьоб, що скидався на ковадло. За ним пролізла чубата чорна голова з очицями—намистинками. Очиці хутко закліпали, закликаючи до мовчанки, і птах — аж ніяк не по—пташиному — нарешті протиснувся до кімнати.

Величезний чорний крук, стрепенувшись, сів біля краю отвору. Тільки—но його хвіст покинув дірку, в ній з’явився ще один дзьоб.

Утуку тим часом уже підійшли до моєї колони. Базтук заніс назад руку.

Я кахикнув:

—Агов, що це там у тебе ззаду?

— На мене такі витівки не діють, Бартімеусе! — вигукнув Базтук. Рука його поворухнулась, і спис почав опускатися. Аж тут навперейми йому майнула чорна блискавка, вчепилася в ратище списа і видерла його з рук утуку. Базтук приголомшено скрикнув і озирнувся. Ксеркс озирнувся так само.

Крук сидів на порожній колоні і акуратно тримав спис у дзьобі.

Базтук нерішуче ступив до нього.

Крук нарочито недбало стиснув дзьобом сталеве ратище. Спис, клацнувши, розвалився навпіл. Половинки попадали на підлогу.

Базтук закляк.

Другий крук випурхнув з отвору й сів на сусідню колону. Обидва сиділи мовчки й, не кліпаючи, зирили на утуку.

Базтук поглянув на товариша.

— Ксерксе?..

Орлодзьобий застережливо цокнув язиком:

— Здіймай тривогу, Базтуку. А цих залиш мені.

Відштовхнувшись ногами, він злетів у повітря. Пролунав звук, ніби розірвалося полотно, — утуку розправив свої широченні білі крила. Тоді змахнув ними раз, іще раз... Ксеркс знявся аж до стелі, потім згорнув крила й помчав униз, головою вперед, із занесеним у руці списом, — жива блискавка, та й годі.

Він наближався до крука. Крук тим часом спокійно чекав.

У Ксерксових очах промайнув сумнів. Він підлетів до крука майже впритул, але той навіть не поворухнувся. Сумнів змінився страхом. Ксеркс відчайдушно залопотів крилами, силкуючись уникнути зіткнення...

Крук розтулив дзьоб.

Ксеркс закричав.

Стрімкий, ледь помітний порух, тоді ляскіт — і звук, ніби хтось щось ковтнув. На камені біля колони, кружляючи в повітрі, впало кілька пір’їн. Крук сидів так само нерухомо, замислено дивлячись удалину.