Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

сказав правду. Краї кільця почали братися бульбашками. Для жука прохід був уже замалий, тож я зібрав останні сили й нарешті перекинувся мухою. Без зайвого шарварку я трохи покружляв усередині кулі, щоб розігнатись як слід, і стрілою промчав крізь кільце на волю.

— Чудово, — зауважив Фекварл. — Бракує тільки барабанного бою.

Муха сіла на підлогу і перетворилася на вкрай сердитого сокола.

— Будь певен, гострих відчуттів мені вистачило, — відповів я. — Що тепер?

Фекварл пожбурив розтоплене кільце на підлогу.

— А тепер нам пора тікати.

Срібний тризубець розітнув повітря і впав між нами, брязнувши об кам’яні плити. Джабор поволі задкував від порталу, наполовину заваленого горлячими трупами. Туди вже підходив новий загін вартових, головним чином утуку, захищених спільним Щитом. Цей Щит відбивав і без того ослаблі Джаборові Вибухи й відсилав їх назад до кімнати. Нарешті одному горлі вдалося—таки продертись крізь портал, і він, наставивши зброю, рушив уздовж краю Щита. Джабор поцілив у нього Вибухом — удар влучив у хирляві груди горли, і вартовий без найменшої шкоди для себе поглинув спалах. Обдарувавши нас крижаною усмішкою, горла ринув уперед, орудуючи в повітрі сіткою.

Фекварл перетворився на крука і ледве відірвався від землі, тягнучи поранене крило. Я в подобі сокола подався за ним — прямісінько до дірки в стіні. Поряд зі мною майнула сітка, в стіну влетів тризубець.

— Джаборе! — вигукнув Фекварл. — Тікаймо!

Я озирнувся. Джабор зчепився з горлою: здавалось, ніби силі джина немає кінця. Проте з порталу сунули нові незліченні вартові. Мені стало байдуже, я думав лише про те, як прослизнути до дірки. За моєю спиною кімнату струснув шалений вибух, і я почув скажене шакаляче виття.

* * *

У темряві вузенького тунелю Фекварлів голос лунав приглушено і якось химерно.

— Ми майже на волі. Тепер тобі краще перетворитись на крука.

— Навіщо?

— Тут їх цілі дюжини. Ми змішаємося з ними, щоб виграти час. Так нам легше буде потрапити за мури.

Хоч як мені не хотілося слухатись Фекварлових порад, та я й гадки не мав, що чекає нас зовні. Насамперед нам треба накивати п’ятами з Тауера, а втекти від Фекварла я зможу й пізніше.

— Ти вже перетворився?

— Так. Раніше я такого не робив, та це, здається мені, неважко.

— Джабора позаду не чуєш?

— Ні.

— То нічого. Він нас наздожене. Тепер слухай: вихід просто переді мною. Отвір закрито Маскуванням, вони не повинні знайти його. Швиденько вилітай і рушай просто вниз. Побачиш кухонний двір — круки злітаються туди по недоїдки. Там зустрінемось. Тільки не надто трапляй на чужі очі.

Спереду долинуло дряпання, а потім зненацька спалахнуло світло. Фекварл зник, і я побачив обриси виходу, закритого сіткою з маскувальних ниток. Я підскочив до бар’єру, натиснув на нього дзьобом і просунув голову в холодне листопадове повітря.

Не марнуючи ані миті, я пробрався крізь діру, розправив крила й ковзнув униз, до кухонного двору.

Спускаючись, я швиденько озирнувся й переконався, що до безпеки мені ще далеко: лондонські дахи видніли десь за численними круглими вежами й високими фортечними мурами. Мури обходили вартові, а небом хаотично гасали кулі— шпигуни. Тривогу вже зняли! Згори лунала сирена, а недалеко — в центральному, найкраще обгородженому дворі — цілі батальйони полісменів мчали в якомусь незрозумілому мені напрямку.

Я сів у невеличкому бічному дворі: від загальної паніки мене тепер відділяли дві будівлі, що прилягали до головної вежі. Бруківка була закидана промасленими хлібними скоринками й шкуринками від шинки, за якими полювала галаслива зграя голодних круків.

Один крук тихенько побокував до мене.

— Бартімеусе, ти бовдур?

—А що сталося?

— У тебе синій дзьоб. Негайно переміни його!

Врешті, це була моя перша спроба перетворення на крука. Та й перетворюватись довелося потемки. Чого він іще чекав? Та зараз мені було не до суперечок. Я вмить перефарбував дзьоба.

— Вони все одно побачать нас крізь маскування, — сказав я. — Тут, мабуть, тисячі всіляких вартових.

— Так, але часу нам треба небагато. Вони ще не знають, що ми — круки. Якщо ми змішаємось зі зграєю, вони витратять кілька зайвих секунд, щоб розпізнати нас. Зграя — це все, що нам потрібно для втечі...

Щойно сотня круків спокійно дзьобала холодні шкуринки, чудово ладнаючи і між собою, і з довколишнім світом. Та вже наступної миті Фекварл відкрив їм свою справжню подобу на першому рівні. Це тривало півсекунди, та їх цілком вистачило. Чотири круки здохли просто на місці, ще кілька повернули свій сніданок назад, а решта злякано помчали геть, лопотячи крилами в повітрі. Ми з Фекварлом опинилися в самісінькій середині зграї і теж щосили вимахували крилами, повертаючи, піднімаючись і спускаючись разом з усіма, — одне слово, намагаючись нізащо не відставати.

Зграя летіла над пласким верхом головної вежі. Над нею майорів величезний прапор, і люди—вартові дивилися звідти вниз, на води Темзи. Далі зграя спустилась і промчала через сірий двір з іншого боку вежі. Там серед плацу було намальовано зо два десятки звичайних робочих пентаклів, і я, пролітаючи мимо, встиг помітити, як із тих пентаклів з’являється ціла компанія духів — їх саме викликав загін чарівників у сірих мундирах. Духи були не вельми потужні, переважно хвалені біси[70], проте в такій кількості й вони могли завдати нам неабияких прикрощів. Я щиро сподівався, що крукам не захочеться сісти у цьому дворі!

Птахи, одначе, взагалі не виявляли бажання сідати. Їх досі підганяв страх, і вони кружляли серед мурів Тауеру. Кілька разів вони линули в напрямі зовнішнього муру й щоразу повертали назад. Мені вже схотілося облишити їх і спробувати втекти самому, аж тут на фортечних зубцях з’явився якийсь химерний вартовий — темно—синій, на чотирьох павучих ногах, — і я тут-таки передумав: щось він мені не сподобався. Після полону й стількох вимушених перетворень я так нато— мився, що не ризикував зачіпатися з невідомою силою.

Аж нарешті