Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

тому в мене не було серйозних стосунків до Ґебріела. Я чекала на нього, на когось справжнього, надійного і щирого в той час, коли всі інші брехали. Жан-Фелікс завжди заздрив нашим стосункам. Він намагався приховати це — і досі намагається, — але я чітко бачу, що він ненавидить Ґебріела. Жан-Фелікс завжди поливає його брудом, натякає, що Ґебріел не такий талановитий, як я, що він зарозумілий і егоцентричний. Здається, Жан-Фелікс вважає, що одного дня він переманить мене на свій бік і я впаду йому до ніг. Але він не розуміє, що кожним єхидним коментарем і образливим зауваженням він усе далі підштовхує мене в обійми Ґебріела.

Жан-Фелікс завжди згадує про нашу дуже давню дружбу, те, за що він тримається: за напруженість тих давніх років, коли ми були разом проти цілого світу. Проте, гадаю, він не усвідомлює, що тримається за ту частину мого життя, коли я була нещасна. І за будь-які прояви прихильності до нього, що я тоді відчувала. Ми були наче подружжя, яке розлюбило одне одного. Сьогодні я зрозуміла, яку сильну неприязнь відчуваю до нього.

— Я працюю, — промовила я. — Мені потрібно завершити це, тому, якщо ти не проти…

Обличчя Жана-Фелікса витяглося.

— Ти хочеш, щоб я пішов? Я дивлюся, як ти малюєш, відтоді, коли ти вперше взяла пензель до рук. Якщо я всі ці роки тебе відволікав, могла сказати про це раніше.

— Я кажу про це зараз.

Моє обличчя палало, і я починала злитися. Не могла конт­ролювати лють. Намагалася малювати, але рука тремтіла. Я відчувала, що Жан-Фелікс спостерігає за мною, я практично чула, як працює його мозок — цокання, дзижчання, обертання.

— Я засмутив тебе, — зрештою промовив він. — Чому?

— Я щойно тобі сказала. Ти не можеш ось так з’являтися. Ти мав спочатку написати або зателефонувати мені.

— Не знав, що мені потрібне письмове запрошення, щоб побачити свою найкращу подругу.

Запала пауза. Він погано сприйняв мої слова. Гадаю, іншого способу не було.

Я не планувала повідомляти йому це таким чином, хотіла сказати це делікатніше. Але чомусь не могла зупинитися. А найкумедніше те, що я хотіла завдати йому болю. Хотіла бути жорстокою.

— Жане-Феліксе, послухай.

— Слухаю.

— Мені нелегко це казати, але після виставки настане час змін.

— Яких змін?

— Змінити галерею. Мені.

Жан-Фелікс вражено дивився на мене. Я подумала, що він схожий на маленького хлопчика, який зараз розплачеться, і відчула лише роздратування.

— Настав час для нового початку, — сказала я. — Для нас обох.

— Зрозуміло. — Він запалив іще одну сигарету. — Припускаю, що це ідея Ґебріела?

— Ґебріел тут ні до чого.

— Він ненавидить мене всією душею.

— Не верзи дурниць.

— Він вороже налаштував тебе проти мене. Я бачив, як це відбувалося. Він робив це протягом багатьох років.

— Це неправда.

— А яке може бути інше пояснення? З якої іншої причини ти могла вдарити мене ножем у спину?

— Не драматизуй. Ідеться лише про галерею. Не про тебе і мене. Ми лишимося друзями. Можемо й далі зустрічатися.

— Якщо я спочатку напишу чи подзвоню?

Він зареготав і почав швидко белькотіти, наче намагався договорити, перш ніж я зупиню його.

— Оце так, — провадив він, — нічого собі. Увесь цей час я справді вірив у це, знаєш, між тобою і мною, а тепер ти вирішила, що це ніщо. Просто так. Ніхто не піклуватиметься про тебе так, як я, ти це знаєш. Ніхто.

— Будь ласка, Жане-Феліксе…

— Не можу повірити, що ти так вирішила.

— Я вже деякий час збиралася тобі про це сказати.

Цього точно не можна було говорити. Жан-Фелікс мав спантеличений вигляд.

— Що це значить, деякий час? Як довго?

— Не знаю. Давненько.

— І ти весь час грала переді мною? Так? Господи, Алісіє. Не закінчуй це таким чином. Не відкидай мене ось так.

— Я не відкидаю тебе. Не драматизуй. Ми завжди будемо друзями.

— Давай трохи пригальмуємо. Знаєш, чому я прийшов? Запросити тебе до театру в п’ятницю. — Він дістав два квитки з внутрішньої кишені піджака і показав мені —