Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

— Не все одразу. І ще я позичив гроші у деяких людей, а тепер вони хочуть їх повернути.

— Що за люди?

— Якщо я не поверну їм гроші, у мене будуть проблеми.

— Ти розповів своїй матері?

Я заздалегідь знала відповідь на це питання. Пол, може, і тюхтій, але не дурний.

— Звісно ні. Мама мене вб’є. Мені потрібна твоя допомога, Алісіє. Тому я і приїхав.

— У мене немає стільки грошей, Поле.

— Я все поверну. Мені не потрібна вся сума одразу. Лише частина.

Я нічого не сказала, і він продовжував благати. Ті люди хотіли отримати частину боргу сьогодні. Він не міг повернутися з порожніми руками. Я мала хоч щось йому дати, хоч якусь частину. Я не знала, що мені робити. Я хотіла допомогти Полу, але розуміла, що дати йому грошей — це не вихід із ситуації. Також я знала, що його борги треба тримати у великому секреті від тітки Лідії. Невідомо, що я робила б на місці Пола. Тітка Лідія була страшніша за тих лихварів.

— Я випишу тобі чек, — зрештою сказала я.

Пол мав жалісно-вдячний вигляд і постійно бурмотів «дякую, дякую». Я виписала йому чек на дві тисячі фунтів стерлінгів, який можна було перевести в готівку. Розумію, що не цього він хотів, але все це було для мене незвіданою територією. І я не знала, чи вірити насправді його словам. Щось у цій розповіді не було схоже на правду.

— Можливо, я зможу дати тобі більше грошей, якщо поговорю з Ґебріелом, — запропонувала я. — Але краще б ми інакше вирішили цю проблему. Знаєш, Ґебріелів брат — адвокат. Можливо, він…

Пол злякано підскочив, хитаючи головою.

— Ні, ні, — повторював він, — ні. Не кажи Ґебріелу. Не втягуй його в це. Будь ласка. Я придумаю, як владнати цю ситуацію. Я щось придумаю.

— А Лідія? Може, тобі слід…

Пол відчайдушно похитав головою і взяв чек. Сума його очевидно засмутила, але він нічого не сказав. Невдовзі після цього він пішов.

Я почувалася так, наче підвела його. Ще з дитинства я завжди це відчувала. Я ніколи не виправдовувала його очікувань: він думав, що я мала бути йому дбайливою матусею. Йому слід було краще мене знати. Я не підходжу на роль мами.

Коли повернувся Ґебріел, я розповіла йому про це. І, звісно, він був мною незадоволений. Він сказав, що я не повинна була давати Полу гроші, і що я взагалі йому нічого не винна, він — не моя відповідальність.

Розумію, що Ґебріел має рацію, але правда в тому, що я не можу позбутися почуття провини. Я втекла з того будинку, від Лідії, а Пол — ні. Він досі в тій пастці. Йому досі вісім років. Я хочу допомогти йому.

Але не знаю як.

6 серпня

Я весь день малювала, працюючи над тлом картини про Ісуса. Я робила ескізи з наших фотографій у Мексиці — червона потріскана земля, темні колючі чагарники, — думаючи про те, як би передати ту спеку, ту неймовірну сухість, коли почула, що до мене гукає Жан-Фелікс.

На мить я подумала про те, що можна проігнорувати його, вдавши, ніби мене не було вдома. Але потім я почула дзенькіт воріт і було вже запізно. Я висунула голову на вулицю і побачила, як він іде садом. Він помахав мені.

— Привіт, крихітко, — промовив Жан-Фелікс. — Я тебе відволікаю? Ти працюєш?

— Взагалі-то так.

— Добре, добре, — сказав він. — Так тримати. Ти ж знаєш, до виставки лишилося всього шість тижнів. Ти страшенно відстаєш. — Він засміявся своїм дратівливим сміхом. Вираз мого обличчя, напевно, видав мене, тому що він швидко перестав сміятися. — Жартую. Я тут не для того, щоб перевіряти тебе.

Я нічого не відповіла. Просто повернулася до студії, а він пішов за мною. Жан-Фелікс поставив стілець навпроти вентилятора. Він запалив сигарету, і дим відносило потоком повітря. Я повернулася до мольберта і взяла пензлик. Поки я працювала, Жан-Фелікс все теревенив. Він скаржився на спеку, говорячи, що Лондон не розрахований на таку погоду. Він порівнював його з Парижем та іншими містами, виставляючи Лондон у негативному світлі. Через деякий час я припинила його слухати. А Жан-Фелікс усе розпинався, скаржився, виправдовував і жалів себе, вганяючи мене у смертельну нудьгу. Він нічого в мене не спитав. Він взагалі не має жодного інтересу до мене. Навіть після стількох років я лише засіб для досягнення мети — аудиторії «Шоу Жана-Фелікса».

Можливо, погано так казати. Жан-Фелікс — мій давній друг і завжди ним буде. Він самотній, ось і все. Як і я. Що ж, я радше готова бути самотньою, ніж із не тим чоловіком. Саме