Ніл Гейман - Дітлахи Анансі

Але, зрештою, нові речі завжди можна добути.

Якщо ти Павук, треба тільки попросити.

Мати Розі була не з тих жінок, які гучно висловлюють свої емоції, тому коли Розі розридалась на чіппендейлівській канапі, мама утрималась від радісних вигуків, співів і невеличкого переможного танцю чи чечітки довкола кімнати. Одначе проникливий спостерігач міг би зауважити в її очах тріумфальний блиск.

Вона дала Розі велику склянку вітамінізованої води з кубиком льоду і вислухала сповідь доньки про розбите серце і обман. До кінця розповіді тріумфальний блиск в очах змінився спантеличенням, а голова пішла обертом.

— Товстун Чарлі не був Товстуном Чарлі?— перепитала вона.

— Ні... Тобто так... Товстун Чарлі — це Товстун Чарлі, але весь останній тиждень я ходила на побачення з його братом.

— Вони близнюки?

— Ні. Мені здається, вони навіть не схожі! Я не знаю. Я геть заплуталась.

— То кого з них ти покинула?

— Павука,— Розі висякалась.— Це брат Товстуна Чарлі.

— Але ти не була з ним заручена.

— Ні, але я думала, що заручена! Я думала, то Товстун Чарлі!

— Ти і Товстуна Чарлі покинула?

— Типу того. Але я йому ще про це не сказала.

— А він... Він знав про те, що витворяє його брат? Це що, якась злостива збочена змова, щоб задурманити моїй дитині голову?

— Не думаю. Але це не має значення. Я не можу вийти за нього заміж.

— Ні. Звісно, не можеш. Навіть на хвильку не можна про це подумати,— погодилась Розина мама, станцювавши подумки переможну джиґу і влаштувавши в уяві велетенський, але вишуканий феєрверк.— Ми знайдемо тобі якогось хорошого хлопчину. Той Товстун Чарлі! Він завжди мав на думці щось лихе. Я збагнула це з першого погляду. Він з'їв моє вощане яблуко. Я знала, що від нього можуть бути тільки неприємності. А де він тепер?

— Не знаю. Павук сказав, що його могла забрати поліція.

— Ага!— уявні феєрверки в голові Розиної матері сягнули масштабів новорічної ночі в Діснейленді, а для певності вона подумки принесла в жертву дюжину бездоганних чорних биків. Та вголос сказала тільки:— Напевне, в тюрмі. Там йому і місце. Я завжди казала, що той лобуряка закінчить за ґратами.

Розі тільки розпачливіше заридала. Вона вхопила ще один жмут паперових серветок і дуже гучно висякалась. Тоді ковтнула сльози. Потім знову розплакалась. Мати поплескувала її по спині з усім співчуттям, на яке була спроможна.

— Певно, що ти не можеш вийти за нього заміж. Не можна одружуватись зі злочинцями. Але якщо він таки в тюрмі, можна легко розірвати заручини, — в кутиках її губ з'явився привид усмішки.— Я можу зателефонувати йому від твого імені. Чи сходити туди в день побачень і сказати йому, що він паршивий шахрай і ти більше ніколи не хочеш його бачити. А ще ми можемо отримати судову заборону на наближення.

— Але я не можу вийти за нього заміж не т-тому!

— А чому ж?— перепитала Розина мама, піднявши досконало намальовану олівцем брову.

— Тому,— схлипнула Розі,— що я його не кохаю.

— Звісно не кохаєш. Я завжди це знала. То було дівчаче захоплення, але тепер ти бачиш справжню...

— Я закохана,— продовжила Розі, ніби й не чула,— в Павука. В його брата.

Вираз, що майнув обличчям матері, можна було порівняти з роєм ос, який налетів на пікнік.

— Все гаразд,— запевнила маму Розі.— За нього я теж не вийду заміж;. Я сказала йому, що більше ніколи не хочу його бачити.

Розина мати стиснула губи.

— Що ж. Не вдаватиму, ніби хоч щось розумію, але мушу сказати, що все не так уже й погано,— гвинтики у неї в голові завертілися, шестерні поперелаштовувались у новий і цікавий спосіб; храповики повернулись, а пружини перепружинились.— Знаєш, що тобі найкраще зараз зробити? Ти не думала влаштувати собі невеличку відпустку? Я радо за все заплачу, тим паче стільки зекономлю на весіллі...

Напевне, то були не найвдаліші слова. Розі знову почала схлипувати в свої серветки. Мама продовжила:

— У будь-якому разі, витрати я візьму на себе. Я знаю, що в тебе є невикористана відпустка. До того ж ти казала, що в тебе зараз не так і багато роботи. А в такі часи дівчатам просто необхідно втекти від усього і розслабитись.

— Було б непогано,— відказала Розі, схлипнувши і ковтнувши сльози. Вона замислилась, чи, бува, не недооцінювала свою матір усі ці роки.

— Домовились. Я поїду з тобою, щоб піклуватись про свою донечку. — Подумки, під фінальні залпи феєрверків, вона додала: — І переконатись, що донечка знайде собі правильного чоловіка.

— А куди ми поїдемо?

— Ми поїдемо, — підсумувала Розина мама,— в круїз.

Наручників на Товстуна Чарлі не вдягнули. Це добре. Все решта було погано, але принаймні на ньому не було наручників. Життя перетворилось на розмиту мішанку з надто гострими деталями: черговим сержантом, який чухав носа, поки реєстрував його («Шоста камера вільна») і пропустив у зелені двері; запахом камер, цим слабким смородом, який йому ніколи раніше не траплявся, але негайно став жахливо впізнаваним — різким духом учорашньої блювоти, засобу для дезинфекції, цигаркового диму, затхлих ковдр, незмиваних туалетів та відчаю. То був запах дна, на якому, судячи з усього, Товстун Чарлі й опинився.

— Коли тобі треба буде злити,— проінструктував поліціянт, який відводив його до камери,— натисни кнопку в камері. Рано чи пізно хтось із нас прийде до тебе і сам потягне за ланцюжок. Це щоб ти не змив в унітаз докази.

— Докази чого?

— Не прикидайся валянком, зайчику.

Товстун Чарлі зітхнув. Він сам зливав за собою відходи власної життєдіяльності з часів, коли достатньо підріс, щоб розуміти, що в цьому є щось про гідність, і втрата цієї можливості чи не більше, ніж втрата свободи, говорила про те, що все змінилося.

— Твій перший раз,— зауважив поліціянт.

— Вибачте.

— Наркотики?

— Ні, дякую.

—