Ніл Гейман - Дітлахи Анансі

Тебе за них посадили?

— Я не знаю, за що мене посадили,— запевнив Товстун Чарлі.— Я невинний.

— Канцелярський пацюк, ж?— поліціянт похитав головою.— Скажу тобі дещо, про що простим пацанам-роботягам і говорити не треба. Чим менше клопотів завдаси нам, тим менше клопотів ми завдаватимемо тобі. А то ви, білі комірці, ніяк не заткнетесь щодо власних прав. Самі собі гірше робите. — Він відчинив двері до шостої камери:— А от і дім, милий дім.

Всередині сморід був ще відчутнішим. Стіни вкривала ряба фарба, по якій не можна було писати. В камері були тільки подібний на полицю низький лежак і унітаз без кришки в кутку.

Товстун Чарлі постелив видану ковдру на лежак.

— Добре,— сказав поліціянт.— Почувайся як удома. Але якщо занудишся, то, будь ласка, не треба забивати унітаз ковдрою.

— Навіщо б мені це робити?

— Сам часто про це роздумую. Справді, чому? Напевне, помагає бороти нудьгу. Звідки ж мені знати? Я законослухняний службовець, чекаю поліційної пенсії, і мені ніколи не доводилось довго бувати в камері.

— Знаєте, я нічого не робив. Що б воно не було.

— То й добре,— погодився поліціянт.

— Вибачте, я можу попросити щось почитати?

— А що, схоже, ніби ти потрапив в бібліотеку?

— Ні.

— Коли я був молодим пуцьвірінком, один ув'язнений попросив у мене книжку, то я й дав йому ту, яку сам читав. Джей Ті Едсона, чи, може Луї Л'Амура. І що він зробив? Забив нею унітаз! Більше мене так довкруж; пальця не обведеш.

А тоді він вийшов і зачинив двері ззовні, залишивши Чарлі всередині.

Найдивовижнішим у всьому цьому, думав перевалено не схильний до саморефлексії Ґрем Коутс, наскільки нормально, бадьоро й загалом добре він почувався.

Капітан наказав їм пристебнути паски безпеки і нагадав, що скоро вони приземлятимуться на Сан-Ендрюсі. Сан-Ендрюс був невеличким карибським островом, який, проголосивши 1962 року незалежність, вирішив продемонструвати свободу від колоніального правління різними способами, зокрема створивши власну судову систему і розірвавши угоди про екстрадицію з рештою світу.

Літак приземлився. Ґрем Коутс зійшов із трапа і ступив на осяяний сонцем асфальт, котячи за собою валізу на колесах. Він видобув потрібний паспорт — на ім'я Безіла Фіннеґана — почекав, поки йому поставлять штамп, зібрав решту багажу з каруселі, а тоді попрошкував крізь митницю, де нікого не було, в приміщення манюсінького аеропорту, а звідти — в чудесне сонячне світло. Вбраний у футболку, шорти й босоніжки, він був типовим утіленням Британського Туриста На Канікулах За Кордоном.

Його садівник чекав на нього на виході з аеропорту. Ґрем Коутс всівся на заднє сидіння свого чорного «Мерседеса» і попросив: «Додому, будь ласка». Дорогою до Вілльямстауна, де на вершині скелі розташувався його будинок, він позирав на острів із задоволеною власницькою усмішкою.

Він раптом усвідомив, що перед тим, як вилетіти з Англії, залишив жінку помирати. Поміркував про те, чи могла б вона досі лишатися живою; у цьому він схильний був сумніватись. Але вбивство не турбувало його. Радше навпаки, він відчував глибоке вдоволення, наче зробив щось, що повинен був зробити, щоб почуватись цілісно. Він гадав, чи зробить таке ще колись.

Міркував, чи скоро це трапиться.

Десятий розділ, у якому Товстуну Чарлі доводиться побачити світ, а Мейв Лівінґстон невдоволена

овстун чарлі сидів на застеленому ковдрою металевому лежаку і чекав, щоб трапилось хоч щось. Час тягнувся нестерпно повільно, здавалося, минуло вже кілька місяців. Він спробував поспати, однак не міг згадати, як це робиться.

Він постукав у двері.

— Завалися! — гаркнув йому хтось, але Чарлі не міг точно сказати, був то працівник системи правопорядку чи колега по ув'язненню.

Він прокрокував по камері, за скромними підрахунками, два чи три роки. Тоді сів і дозволив вічності затопити себе. Крізь товстелезне скло під стелею, яке слугувало вікном, пробивалось денне світло — судячи з усього, те саме світло, що пробивалось крізь вікно, коли його вранці зачинили в камері.

Товстун Чарлі спробував згадати, що робили люди у тюрмах, щоб гаяти час, але йому не спало на думку нічого, крім ведення секретних щоденників та переховування речей у дупі. Йому не було на чому писати, а потреба ховати щось у дупі явно не входила до найблискучіших життєвих перспектив.

Нічого не відбувалося. Нічого продовжувало не відбуватися. І ще трохи нічого. Повернення Нічого. Син Нічого. Нічого знову в сідлі. Нічого, Еббот і Костелло зустрічають вовкулаку...

Коли двері відчинились, Чарлі довелося стримувати овації.

— На вихід. Двір для прогулянок. Можеш покурити, якщо хочеш.

— Я не курю.

— Правильно. Огидна звичка.

Двір для прогулянок виявився майданчиком посеред поліційного відділку, оточеним стінами і закритою зверху дротяною сіткою. Товстун Чарлі обійшов її, дійшовши висновку, що якщо десь йому точно й не хотілося бути, то це під поліційним арештом. Він ніколи не плекав особливих симпатій до поліції, але дотепер у нього були якісь натяки на фундаментальну довіру до природного порядку речей (вікторіанці назвали б цей порядок Провидінням), який опікувався тим, щоб винних було покарано, а невинних відпущено. З огляду на останні події ця віра зруйнувалась, а на зміну їй прийшла стійка підозра, що решту свого життя він проведе, намагаючись довести свою невинність неприступним суддям і катам, багато з яких скидатимуться на Дейзі, і що одного ранку, прокинувшись у шостій камері, він виявить, що перетворився на здоровенного таргана. Вочевидь, його перенесло до якогось зловісного всесвіту, який перетворював людей на тарганів...

На дротяну сітку над головою Чарлі щось ляпнулося. Товстун Чарлі звів очі догори. На нього з показною байдужістю витріщався дрізд. Почулось лопотіння, і до дрозда долучилась зграйка горобців, і ще якась пташка, про яку Чарлі подумав, що то, мабуть, чикотень.

Вони дивились на нього, а він дивився на них.

Птахи продовжували прилітати.

Чарлі складно було сказати, коли скупчення птахів на сітці перетворилося з цікавого на загрозливе. У будь-якому разі, десь після першої сотні. І ще тоді, коли до нього дійшло, що вони не цвірінькали, не співали, не кували, не каркали й не висвистували. Вони просто приземлялись на дріт і дивились на нього.

— Летіть геть, — наказав їм Чарлі.

І жодна з пташок не полетіла. Замість цього вони заговорили.