Єва Басіста - Ти мене (не) підкориш. Книга перша, Єва Басіста

Глава 18

На фоні лютих думок про Дениса, то зовсім забула про Германа, а тим паче про ресторан. І зараз чоловік, який стоїть навпроти мене, переходить на перший план. Зараз я добряче отримаю…

- Ходімо, - впевнено кажу йому, зазираючи в очі. Хоча, либонь, жодна впевненість не кине мені рятувальний жилет. - Я вже зачекалася.

- І куди ти хочеш йти в такому стані? - промовляє, уважно розглядаючи. Його очі ковзають моїм тілом, але не довго цим займається. Погляд повертається до мого обличчя.

- Ну ти ж до ресторану хотів, - не втрачаю впевненість, - Тому ходімо. Зараз мені все одно куди їхати.

- Нікуди я вже не хочу, - зберігається у його голосі холодний спокій, який трішки мене тверезить. - Ходімо до номера.

- А чому? Соромно, що я п'яна? Чи може тобі сукня не подобається? Чи макіяж? - голосно кажу та плюю, що на нас звертають увагу. Назад сідаю на стілець, бо важко стояти. Я трішки перебрала.

-  Марго, ти ледве стоїш, - зауважує. - Тому не бушуй та ходімо.

Герман обережно бере мене за лікоть, а іншою рукою огортає за плечі. Допомагає встати, і коли це стається, то кажу:

- Візьми ще мій телефон.

Бере його, кидає собі до кишені та повільно виводить із бару. Як я зараз шкодую, що одягла такі високі туфлі. Ледве перебираю ногами.

- І скільки ти випила? - цікавиться Герман, коли ми чекаємо на ліфт. Я повністю на нього спираюся, бо не в силах стояти самостійно.  Моя голова на його грудях. Відчуваю носом парфуми.

- Три келихи, - бурмочу.

- А таке враження, що три пляшки, - відкривається ліфт, в який заходимо.

Герман одразу тицяє на потрібну кнопку, і я знову на нього спираюся.

- Будеш кричати на мене? - питаюся та підіймаю руку. Починаю гратися з ґудзиком розстебнутого чорного піджака. Смикаю його та кручу. Для чого роблю. Не знаю.

- Із тобою зараз немає жодного сенсу балакати.  Усе завтра.

- Значить завтра будеш на мене кричати? Так? - продовжую мордувати ґудзика. Ще трішки та я його відірву. Дам йому волю, яку сама бажаю отримати.

У відповідь забирає мою руку від ґудзика. Але я знову до нього повертаюся.

- Перестань, - мовить. - Така дія мене дратує.

- А мене дратуєш ти, - видає мій язик. - Як тобі таке?

- Зараз підеш до своєї кімнати та не буду дратувати, - відчиняється ліфт, який пропускає нас до коридору, а там доходимо до номера, минаємо вітальню та заходимо у мій номер.

Тут Герман відпускає мене. Я стою тепер на власних ногах, але дуже невпевнено.

- Сподіваюся, що сама до ліжка дійдеш? - відчувається у питані легке невдоволення. Дуже несподівано, що Герман такий спокійний. Чи це мені здається? Трішки п’яна та не можу зрозуміти його емоції.

Обертаюся до нього. Тріпочу віями та… Мені чомусь хочеться, аби знову мене обійняв. Жадаю, мов склянку прохолодної води в спеку, його поцілунок.

Не знаю звідки такі бажання, але зараз вони щипають мою шкіру та пришвидшують серцебиття. Обводжу очима його вуста, а подумки відчуваю, як вони вже цілують та дають задоволення.

- Тобі погано? - далі питається.

- Ні, - чітко відповідаю.

- Тоді я піду.

- Поцілуй мене, - не даю йому розвернутися та покинути кімнату цією фразою.

Він здіймає брови, вустами прокочується нещира посмішка. Не вірить моїм сміливим словам. І я цьому зовсім не дивуюся, бо зараз сама собі не вірю.

- Тобі краще лягти спати, бо дурниці верзеш, - зауважує.

- Ні, - підходжу ближче до нього та чіпляюся руками за піджак. Стою до нього впритул, і моє бажання тільки зростає.

Сама тягнуся до його вуст. Сама його цілую, а руки  зухвало закидаю на шию та схиляю до себе для зручності. Не опирається мені, і спочатку на поцілунок не відповідає. Але тільки перші секунди так. Далі перехоплює ініціативу, і його руки вже цупко обіймають мене. Одна за плечі, а інша вмощується на талії.

Я отримую задоволення від цього дійства. Міцніше руками чіпляюся за плечі та насолоджуюся м'якістю його губів і тим, як міцно стискає в обіймах. Поняття не маю чого зараз від цього медово, але воно так.

- Що ти робиш? - розриває неочікувано поцілунок, позираючи мені в очі. А вони у нього зараз великі та майже не видно сизої райдужки. Чорні, мов воронове крило, зіниці. Дихає важко. Та і у мене дихання нерівне. Збите. Нечітке…

- А хіба не можна? - пхикаю, бо зараз не хочу розмовляти.

- А якщо потім станеш шкодувати? - питає тихо, мов боїться, що нас підслуховують.

- То буде потім, - ковзає моя ліва рука йому на груди та впирається у неї.

Герман застигає. Нічого не робить. Я боюся, що зараз піде, але отримую своє. Впивається у мої вуста. Так сильно, що аж злегка клацають зуби, і дуже пожадливо, мов чекав цього цілу вічність.

Його язик моментально сплітається з моїм, і це кидає в якусь невідомість. Де кожний рух загострюється, а тілом проходять солодкі спазми, які викликають його руки. Вони вже не просто сидять на одному місці, а нишпорять. Не втрачає нагоди торкнутися всюди.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍