Бертріс Смолл - Любов дика та прекрасна

— Боже-світе! — вигукнув Адам Леслі, до решти вражений почутим. — Який же ти бовдур! Не думаю, що вона коли-небудь пробачить тобі, але знайти її я тобі допоможу. Бачить Бог, ти її не заслуговуєш. Де ти вже шукав?

— У нашому будинку в Единбурзі. Тут. Мати каже, що її немає ані в Ґрейгевені, ані в А-Куїл. У вас її, очевидно, теж немає, бо ти б мені сказав. Може, вона сховалася в Сайтені?

— Я поїду туди, — згодився Адам. — Поясню, що хотів переказати вітання від Фіони її батькам. Якщо там уже щось чули, наша сестра Дженет знає про це й розповість нам.

Але хутко вони дізналися, що Кат у Сайтені не було. Не ховалася вона й у старої Рут у Кренноґу. У них закінчилися всі можливі припущення, і наступними днями вони розпитали ще й родину Кіра в Единбурзі. Кат не знімала нічого зі своїх величезних рахунків ані особисто, ані через посередника. Графові Ґленкірка ставало страшно. Його дружина зникла понад місяць тому без жодного сліду й без коштів на прожиття. Були тільки дві можливі відповіді. Або хтось ховав Кат, — а їм не спадав на думку ніхто, з ким би вона могла приятелювати, — або вона вже мертва.

Розділ 24

Френсіс Гепберн прокинувся вдосвіта й непорушно лежав кілька хвилин, насолоджуючись тишею, яка передувала співу птахів. Обережно повернувшись, він подивився на Кат. Графиня лежала, згорнувшись у клубочок, мов маленька дитина. Уві сні вона здавалася такою невинною.

Аж ось вона прокинулася, розплющила зелені очі та потягнулася.

— Доброго ранку, мілорде, — усміхнулася вона йому.

Він усміхнувся у відповідь, думаючи про те, як хотів би просто зараз любитися з нею.

— Сьогодні, Кат, я приготував для тебе сюрприз. Я запрошую тебе на прогулянку верхи.

В її очах промайнув переляк.

— Патрик, — вимовила вона.

— Патрик, люба моя, урешті-решт тебе знайде, але мине ще чимало часу, доки до нього дійдуть чутки, а потім я обіцяю захищати тебе. Та й розповісти йому щось зможе лише той, хто про тебе знає, а мої люди віддані мені. Навіть якби вони побачили, як ти гольцем роз’їжджаєш по всьому графству, усе одно нікому б у цьому не призналися.

Вона розсміялася.

— Добре, мій коханий, але мені знадобиться свіжий одяг. Моє все зношене, і я не хочу осоромити тебе.

— Зазирни до скрині біля дверей. Я привіз дещо зі свого останнього набігу.

Катріона була в захваті, знайшовши серед Босвеллових трофеїв шовкову білизну, кілька зелених бриджів із добре пряденої чистої вовни та півдесятка кремових шовкових сорочок із перламутровими ґудзиками. Був там і м’який коричневий шкіряний камзол із дрібними застібками з полірованого оленячого рога, оздобленими сріблом, а також широкий коричневий шкіряний пояс зі срібною пряжкою, цяцькованою топазами. За якусь хвилину Кат збагнула, що він замовив це вбрання саме для неї. Вона підвелася та, обернувшись, ніжно промовила:

— Ти такий добрий до мене, Босвелле. Спасибі тобі.

Він устав із ліжка.

— Я принесу тобі води, щоб помитися, — відповів він низьким голосом.

Вона перегородила йому дорогу. Ставши навшпиньки, обвила руками його шию й поцілувала. Босвеллові руки стали гладити її довгу спину та м'які, шовковисті сідниці.

— Господи, ах ти ж відьма! Не спокушай мене зараз!

Але нестримна жага вже опанувала його. Граф підхопив її на руки й поклав назад на ліжко. Його губи знову намацали жіночі вуста, його тіло ніжно оволоділо її тілом. Вона щасливо зітхнула, і Френсіс Гепберн тихо засміявся.

— Маленька відьмочко! Чом я ніяк не можу насититися тобою?

— А я — тобою, мій коханий, — пробурмотіла вона.

Потім вони заснули, а коли сонце підбилося вже височенько, знову прокинулися. Граф приніс води, і вони помилися. Підійшовши до маленької скрині, Кат узяла мереживну спідню білизну, сорочку, бриджі, жилет і пояс. Одягнувшись, вона завважила, що й Босвелл убраний відповідно. Графиня пов’язала волосся зеленою оксамитовою стрічкою, і Френсіс, усміхаючись, надів на її золотаву голову картатий гепбернський капелюшок.

— Тобі, кохана, знадобляться нові черевики. — Він занурився майже до дна скрині й витягнув пару чобіт, м’яких, немов вершки. — Іще є кілька шовкових мереживних нічних сорочок.

— Як ти це зробив, Френсісе? Як? — Вона натягнула чоботи.

— Я ж граф-чарівник, невже забула?

Сміючись, вони спустилися сходами й вийшли з хатини. Гнідий мерин Орел і великий темно-рудий Босвеллів жеребець Валентайн чекали на них. Закохані провели день, катаючись по Нортумбрійських пагорбах, що розмежовували Шотландію з Англією. Коли їх наздогнав голод, вони зупинилися в невеликому будиночку. Босвелла та його леді тепло привітали. Вони насолоджувалися чорним хлібом, теплим, щойно з печі, зі свіжим солодким вершковим маслом, запеченим кроликом і жовтневим коричневим елем.

— Ви тут на кордоні добре харчуєтеся, — завважила Кат до господині дому. У неї було на диво знайоме обличчя.

— Мій батько був останній граф Джеймс Гепберн, — засміялася жінка, яку Босвелл називав Меґґі. — Кузен Френсіс слідкує, щоб про нас добре піклувалися, еге ж, любий?

Граф усміхнувся до Меґґі.

— Слідкую, хоча виконати зобов’язання дядька Джеймса — нелегка річ.

— Та ще й ускладнена, — кинула вона у відповідь, — твоїм бажанням перевершити його.

Кузени засміялися. Відтак Френсіс поцілував Меґґі в щоку і, допомігши Кат піднятися в сідло, скочив на Валентайна. Вони вирушили назад через пагорби, хоча Босвелл не мав наміру їхати до своєї хатини.

— Я хочу поїхати в Ермітаж, — тихо сказав він. — Це мій дім, і я хочу бачити тебе в ньому. Поїдеш зі мною?

— Так, Френсісе, — відповіла вона йому. — Я не соромлюся бути твоєю жінкою.

— Я не вважаю тебе просто своєю жінкою, Кат. Я вважаю тебе своєю дружиною… можливо, не в очах старої та нової церков, і навіть не в очах наших ближніх. Але Господь створив нас одне для одного, і я збираюся прожити життя поряд із тобою, люба моя.

Вони гордо в’їхали в Ермітаж разом, і Кат зрозуміла, що тут сподівалися її приїзду й готувалися до нього. На неї чекала кімната графині Босвелл, що примикала до графової спальні. Її переобладнали, на вікна повісили оксамитові портьєри, над ліжком — балдахін глибокого блакитного кольору, на якому були вишиті золотом гепбернські леви, а саме ліжко заслали простирадлами.

— У цих кімнатах ніхто не жив, відколи померла графова мати леді Джанет, — пояснила юна покоївка на ім’я Нелл. — А перед тим тут зупинялася королева Марі! Який же гармидер здійняв граф, міледі, щоб підготувати для вас ці покої! Він попередив економку, що взагалі не впевнений, чи ви приїдете, але на випадок, якщо