Олег Федорович Чорногуз - Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз

своїм покійним татусем. Академіком. Київським міщанином. «Селюк, провінціал, унтерменш», — цитував він академіка Ераста Ластовецького.

— Я тобі приніс її запис, — мовив Шор. — Ти знаєш — інтригуюче. Я коли послухав, повір, Аду затягнув у ліжко. Такого зі мною давно не траплялося. Вона мене навіть двічі назвала Шароном. Хоч ти знаєш, що я Шор. Мабуть, той Шарон таки добрий джигун, коли Ада його й заочно згадує. Я їй дав кілька ляпасів. Вона не образилася. Тільки запитала: «За що, Еде? Я ж намагалася». — «За Шарона — перший раз». — «А другий?» — поцікавилась. Я відповів: «Теж за Шарона». — «А третій?» — «За нього самого». Тоді вона сказала: «Ти хоч ударив мене разок за самого себе? У тебе вже виходить, Шоре». Я їй нагадав анекдот про старого гуцула, що одружився з молодою гуцулкою. Він сказав, виходить, хлопці, добре, заходить погано. Вона ще більше сміялася і я таки дав її ляпаса. Вже за самого себе.

— Гаразд, дай послухати.

— А ти мені зателефонуй, — запропонував Ед. — І почуєш. Я цю мелодію заклав у мобільник...

— Вітольд набрав номер телефона Шора. Насторожився. З мобільника вирвалися спочатку якісь хрипкі дивні звуки. Йому здавалося — він не пригадує таких звуків. Мабуть, запис має інший відтінок звуків від оригіналу. А потім цей зойк. Ці чайчині плачі серед ночі і цей збуджуючий вереск відчаю чи болю, чи страждання, і все це — начебто на березі моря. Ні, не моря — океану.

— Впізнаєш? — якось байдуже, швидше цинічно запитав Шор і ніби цією байдужістю образив його.

— Ти не міг би це якось по-іншому запитати?

— Як? — здивувався Шор.

— Не знаю, але не так, як ти запитав. Просто і прозаїчно.

— Я не поет, Тольде... Я звичайний цинік... Професійний юрист, який, окрім грошей, не бачить нічого і навіть не чує, чи ті гроші пахнуть, чи ні... Ти ще й досі закоханий у неї?

— Не знаю, але коли я уявляю, що ці зойки десь вилітають за містом, на природі, поміж столітніх сосен, в зелених густих кущах, де не ходять люди, в автомобілі чи наметі і від того зойку замовкають раптом дятли, сороки, солов’ї, мені стає раптом сумно і... боляче... Наче тебе обкрадено...

— Забудь. Ти тепер маєш таку красуню.

— Я знаю. Але вона мені ні разу ще не сказала кричучи, що «я коли-небудь помру від кохання до тебе, Таліку. Помру і це буде найкраща смерть, про яку я мріяла...»

— Ти егоїст, Тольде. Страшенний і невиправний егоїст. Вона тішила твоє самолюбство. Скажи це Роксані. Хай вона прокричить. У перспективі. Вона здібна учениця, Тольде...

— Ти, Шор, хоч єврей, а дурний. Ніколи не бачив такого дурного єврея, як ти...

Шор у відповідь тільки сміявся і на його носі підстрибували від того сміху великі квадратні окуляри.

— Дурний ти, Шоре. Коли ти цього ніколи не відчував, тобі цього ніколи й не зрозуміти... А штучно... Штучно змусити Роксану робити, це зневажати себе. Фальш є фальш. Невже ти не розумієш, чому оригінали коштують у тисячу разів більше, ніж репродукції? На перший погляд, все те саме, але не те. Тебе ніколи не покидатиме думка, що все це робиться не від душі, а задля твоєї втіхи, твоєї пихи, твого егоїстичного, як ти кажеш, самолюбства, твого завоювання. Врешті-решт, твоєї посади...

— Тут я тобі не помічник, Тольде. Я до психології не маю ані найменшого стосунку. Психологія — це не гроші, не дивіденди, не відсотки від акцій, і не депозит у банку, і це мені задоволення не приносить.

— Гаразд, — змирився Вітольд з реальністю. — Поважні люди, а говоримо дурниці. І займаємося дурницями. Сховай свій мобільник і нікому більше не давай його прослуховувати...

— А чи не простіше стерти мелодію Альбіни і записати справжню фугу Баха чи симфонію Бетховена? — не вгавав, сміючись, Шор.

— Роби, що знаєш. І забудь про нашу розмову. Знаєш, друже, — так він, здається, ніколи не звертався до Еда. — Буває, на мене щось находить. Я останнім часом сам не свій. Чому? Не знаю. Свідомість на підтексті працює, або, точніше сказати, — текст працює на півсвідомості. Щось я роблю не те, а що саме — убий, не скажу.

— Все перемелеться, друже, — Шор вирішив у зверненні і собі наслідувати Мироновича. — Твоє одруження з Роксаною стало реальним фактом, який, вважай, вже відбувся.

— Ця жінка ловила мене, — мовив Миронович.

— Облиш, Тольде. Ти сам, мов божевільний, бігав за нею. Чи не ти підказував, аби вона в тебе взяла інтерв’ю, зробила телепередачу «Аудієнція»? Чи не ти підсовував їй свої візитки і казав: «Якщо вам, Роксано, що-небудь треба... я до ваших послуг... Якщо я вам можу чимось допомогти, телефонуйте. Ось мій прямий телефон. Поза секретаркою»? Чи не твої слова, Тольде? Я ж це добре пам’ятаю... У мене повна і точна інформація...

— Мабуть, це було дике захоплення зовнішністю.

— А чим тебе її монологи не влаштовують? Весела, життєрадісна, компанійська. Компанія від неї втрачає голову. Тобі всі заздрять, Тольде.

— Ти так вважаєш?

— Я знаю. Про твоє кохання говорить вся Україна. Відступати вже нікуди. Позаду смерш, як би сказала Роксана. Та й Папі це може не сподобатися.

— Вона мене взяла голими руками.

— Ти неточно висловлюєшся, — знову розсміявся Шор. — Пробач за каламбур. Жартую на правах давнього друга. Не голими руками, Тольде, а — голими ногами. — І він знову задоволено розреготався від свого щойно придуманого, досить таки вдалого дотепу.

— Якщо вже бути точним, то вона тоді була в чорних панчохах. Ти знаєш, я голих ніг не люблю. Особливо, якщо вони бліді. Ранньовесняні...

Папа таки дотримав слова і надав у розпорядження Мироновича і Роксани свою президентську віллу. До палацу одружень приїхали в оточенні охорони. Нашвидкуруч розписалися, пройшовши процедуру відповідно до ритуалу, і персональним літаком відбули до Криму, прихопивши з собою старого митрополита з кількома священниками. Митрополит вінчав їх у храмі Московського патріархату. Там, у Криму.

Роксана не належала до глибоко віруючих. Та й ніколи не відвідувала жодної