Олег Федорович Чорногуз - Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз

із православних церков як київського, так і Московського патріархатів. До щасливих винятків належали дні, коли вона по службі кого-небудь підміняла і подавала у телеефір свої репортажі, які не вирізнялися ні знанням справи, ні щирістю. Але в післяатеїстичну епоху, у дні нової незалежності України на більшість громадян-атеїстів напала така собі своєрідна сверблячка — відвідувати церкву. «Нові українці», або як їх ще називали під соборами — «нові віруючі», вкладаючи в ці слова певний іронічний відтінок, час від часу відвідували богослужіння, спонсорували богоугодні заклади і дуже демонстративно й активно хрестилися. Особливо перед телекамерами, і особливо цим хворіли так звані олігархи — особи, в яких за душею не було нічого святого, окрім накрадених грошей. «Нові українці-віруючі» на себе регулярно клали хрест, уклінно молилися Богу і за крадені у народу гроші для народу ж будували обов’язково церкви, глибоко переконуючи самі себе, що Бог це помітить і простить їм усі попередні гріхи.

Вітольд Миронович так само належав до віруючих, хоча в цьому питанні він був щиріший. Адже ще змалку він знав «Отче наш», «Діву Марію», яка радувалася, ходив крадькома з мамою до сільського попа і крадькома був охрещений. Роксана скоріше за все віддавала данину моді і певному релігійному шарму, принаймні так їй здавалося — вінчання надає шлюбові якоїсь особливої ваги і відповідальності як перед небом, так і перед Богом. Вона десь колись вичитала, що закоханих під час вінчання благословляє саме небо і при цьому обов’язково присутній Творець.

Народу під час вінчання у храмі було мало. Представників опозиційних партій і їхньої преси взагалі не допустили навіть до найближчих територій, де відбувалося досі нечуване дійство серед таких високих достойників, що вдруге за своє життя одружувалися, і вдруге — вінчалися, і все це святотатство, звісно, за немалі гроші, а може, ще трохи й від поваги до посади держсекретаря, благословляв сам митрополит московський у присутності найвищих осіб двох великих держав.

На гучному весіллі міжнародного значення було акредитовано всього кілька вітчизняних редакторів і операторів лише з державних каналів і, звичайно ж, з телеканалу, де працювала Роксана. Зате чого було багато, так це напоїв і харчів. Щедро накритий стіл буквально вразив своєю розкішшю рідкісних гостей. Шампанське лилося рікою. Заготовлені тости самі по собі просилися на стрічки магнітофонів або принаймні в літературні записи для сімейних мемуарів. Подарунки здебільшого підвозилися на відкритих легкових авто, і тільки Господь Бог знав, що у тих розцяцькованих коробках. Папа, відкинувши заздалегідь написане, вже добряче підпивши, говорив просто, своїми словами, що з ним рідко траплялося. Він сказав:

— Відтепер я хотів би, щоб ви жили поруч з моєю віллою і я вам, любі мої, дарую земельну ділянку на Південного березі Криму.

Це повідомлення президента, що так щедро роздавав багаті і дефіцитні землі півострова, присутні зустріли на «ура». Прем’єр міністр, що не хотів пасти задніх, також розщедрився і подарував «молодятам» ще одну ділянку під майбутню забудову в Карпатах. Друзі Мироновича — Валяй, Супкіс, Базаров, Вовко піднесли навхрест оперезаний великою блакитною стрічкою малесенький пакуночок.

— Мабуть, презерватив. Для оригінальності, — не втрималася Роксана і прошепотіла ці слова на вухо Вітольду.

— Облиш, — він намагався надати своєму обличчю водночас офіційного, щасливого і серйозного вигляду. Але йому не вдавалося ні те, ні друге.

— Ключі від дамського «Мерседеса»! — з неабияким пафосом в голосі повідомив Васько Валяй від усієї групи, що його супроводжувала. Він поцілував у щічку Роксану і додав: — Вручимо його у Києві, одразу після вашого медового місяця. Кабріолет. Кольору твоїх очей, Роксано, — тихо промовив Васьок. Роксана не стрималася і так само його поцілувала, як і перед цим двох президентів, прямо в губи.

Коли гості забули взагалі на честь чого відбувається це свято і скупчились навколо обох президентів, Роксана, мов школярка випускного вечора, схопила за руку Вітольда і потягла надвір, густо обрамлений вічнозеленими туями і кипарисами. Але до найближчих кущів, з наголосом на першому складі слова «КУЩІВ», їм добігти не вдалося. Закохану пару перехопила бухгалтерша секретаріату, яка, на подив Мироновича, також опинилася тут.

— Вітольде Володимировичу, — тихо і боязко розпочала вона, — по-перше, здрастуйте, по-друге, прийміть і мої найтепліші вітання у зв’язку з таким урочистим днем у вашому житті, по-третє, — зовсім вже по-бухгалтерському вела далі вона, — я вам спеціально з Києва привезла ваші відпускні і преміальні. Три тисячі сто сорок сім гривень і 58 копійок. Тут у конверті все. Якщо є у вас дрібні, то з вас — сорок дві копійки. В касі дрібних не виявилось...

— У мене дрібних також немає, — розвів руками святково вбраний у чорне і біле Миронович.

— Нічого. Після повернення з відпустки віддасте. Дякую, — чомусь сказала вона, хоча це мав сказати Миронович. Роксані хотілося крикнути: «Що ти робиш, Вітольде? Адже ти мультимільйонер. Які сорок дві копійки? Хіба не міг з цих грошей просто половину віддати цій нещасній худій жінці з тоненькими жилавими ногами, наскрізь усіяними варикозними венами?» Миронович сховав гроші і якось тупо посміхнувся Роксані.

Вона після Парижа назавжди запам’ятала, що Миронович не терпів заперечень і критики так само на свою адресу, тому тихо й мовила, звалюючи все на бухгалтершу чи касирку секретаріату:

— Вона нам усе зіпсувала. А я так хотіла, поки там усі п’ють, з тобою сховатися у райських кущах і согрішити в раю, як це зробили колись Адам і Єва після благословення Божого. Тоді грішитимем у морі. Назло богу Нептуну. Чи не так, мій любий? Мій Христофор Колумб?..

— Ще чого? Не зрозумів, — здивувався Миронович.

— Любий, Колумб відкрив Америку, а ти — мене.

— До Колумба Америку відкривав Америго Віспуччі, — підкреслив з неприхованим підтекстом Миронович.

— Не будь таким єхидою, любий, — припала до його плеча Роксана. — Я знаю тільки Колумба і не хочу ніколи і ніде згадувати про Америго Віспуччі. Я живу і житиму тільки з Колумбом. А зараз мені вже хочеться бачити нашого капітана Полла Вільямса.

— Президентового капітана, — знову поправив її Вітольд.

— Ти маєш рацію, любий. Але нашого тільки на час медового місяця.

— Ти все хочеш, аби твоє було зверху? — Вітольда залишило почуття гумору, а може, воно в ньому ніколи й не ночувало.