Вадим Денисенко - Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців, Вадим Денисенко

Марченко уточнив:

«Боевое братство» скромно вважає себе загальноросійською організацією, але насправді у них є представництва в Криму, Молдові, Казахстані й Південній Осетії. Сáме кримське відділення «Боевого братства» здійснило військове захоплення Верховної Ради Криму і підготувало плацдарм для вторгнення в Крим мирних і доброзичливих «зелених чоловічків». Під час захоплення Верховної Ради Криму підрозділи «Боевого братства» прикривало найбільше кримське ОЗУ «Сейлем» під безпосереднім керівництвом Сергія Аксьонова. На знак подяки за це 27 лютого 2014 року бійці Громова за допомогою автоматів Калашникова змусили членів Верховної Ради Криму призначити Аксьонова головою Ради Міністрів Криму. Своєю чергою, в подяку за такий царський жест 18 березня 2014 року Аксьонов віддав Крим (разом із собою) в добрі руки Путіна, який у подяку за це призначив Аксьонова начальником путінського Криму.

Щойно посипалася владна піраміда «донецьких» у Криму, як сепаратистська пожежа миттю поширилася із Севастополя на весь Південний берег — завдяки ­тим-таки мережам проросійських парамілітарних організацій, зокрема місцевим «казакам» і прибулим їм на допомогу з Росії. Для російських окупантів багато важила допомога цих організацій у встановленні контролю над меріями кримських міст і блокуванні військових частин Збройних Сил України. Кримські «казаки» мали зв’язки з багатьма міськими головами й депутатами, а ще чудово знали місцевість навколо українських військових частин.

Щоправда, поширити сепаратистську пожежу на Степовий Крим було важко, але це, власне, і не знадобилося. Достатньо було перекрити блокпостами Кримський перешийок, а для цього вистачало загонів «самооборони» із Сімферополя й Південного берега. Буквально за лічені дні все було зроблено, включно з блокуванням українських військових частин. Після цього російські війська, перекинуті морем до Севастополя, могли вже спокійно, не криючись, окупувати весь Крим.

Здійснити все це без заздалегідь підготовлених мереж сепаратистських організацій — політичних, громадських, пропагандистських і парамілітарних — було б набагато важче, якщо взагалі можливо. Не слід розцінювати як велику їхню ваду те, що вони не становили єдиної сили, не мали єдиного центру управління і часто-­густо конкурували (або й ворогували) одна з одною. Насправді наявність багатьох центрів замість одного підвищувала їхню живучість.

Звичайно, після успішного завершення анексії Криму всі ці численні маргінальні організації і їхні лідери тільки заважали Кремлю, і він почав їх позбуватися. Одних використали для провокування «русской весны» на українському Донбасі, решту просто поставили в рамки, які давно встановлено в Росії для всіх проявів громадської ініціативи, і вони швидко померли в переносному або й прямому сенсі.

Дещо інший варіант цього сценарію було реалізовано на Донбасі. Певні чинники полегшували справу. Передусім наявність протяжного і вельми дірявого сухопутного кордону, який не становив серйозної перешкоди ні для парамілітарних формувань, ні для регулярних військ РФ. Крім того, козачий рух на Донбасі мав під собою справжній, а не фіктивний, як у Криму, історичний ґрунт. Це дозволяло використовувати для інспірування сепаратистських настроїв на Донбасі одразу дві традиції, загалом чужі одна одній: давнішу традицію Області Війська Донського і порівняно молодшу традицію Донецько-­Криворізької республіки. Перша годилася для множення різноманітних товариств донських козаків, друга — для поширення ідеї політичного сепаратизму.

Серед численних організацій донських козаків найбільші структури на сході України мали три об’єднання. Серед них Військове козаче товариство «Всевелике Військо Донське» (ВКТ «ВВД»). Його було засновано 19 листопада 1994 року в Новочеркаську Ростовської області РФ, а незабаром воно означило себе як реєстрове козацтво288, тобто перетворилося на державне парамілітарне угруповання РФ. 31 жовтня 2009 року у великій залі Луганської міськради відбувся організаційний Великий круг громадських організацій донських козаків Луганської області, де й було засновано Луганський округ донських козаків у складі ВКТ «ВВД». Отаманом округу обрали Леоніда Рубана — отамана Луганського товариства донських козаків імені Матвія Платова289.

Ця структура виправдала сподівання свого російського начальства в тому сенсі, що зрадила Україну. Рубан від січня 2014 року чергував зі своїми козаками біля будівлі Луганської ОДА. 12 лютого (за десять днів до втечі Януковича з України) він оприлюднив звернення ради отаманів Луганського округу донських козаків до президента РФ Путіна «з проханням не віддати нас на розтерзання західним іродам, а в разі дальшого поглиблення політичної кризи, спроб увести на територію Украї­ни війська НАТО, надати військову підтримку народу України»290. У травні Рубан доклався до проведення «референдуму» і зриву виборів президента України на Луганщині. Він визнав «ЛНР» і перереєстрував у ній Луганський округ донських козаків.

Конкурент ВКТ «ВВД» — Міжнародний союз громадських об’єднань «Всевелике Військо Донське» (МСГО «ВВД»), заснований 3 грудня 1994 року, теж зі штаб-квартирою в Новочеркаську291. З моменту створення його очолював отаман Микола Козіцин, який народився в Дзержинську (нині Торецьк) Донецької області України292. МСГО «ВВД», на відміну від ВКТ «ВВД», об’єднував нереєстрових козаків. Він спромігся створити на сході України цілу мережу своїх структур, які взяли активну участь в організації сепаратистських акцій і повстань навесні 2014-го.

Отаман Козіцин не лише підбурював до цього місцевих козаків, а й узяв у свої руки керівництво їхніми сепаратистськими виступами. Для цього він створив на Донеччині й Луганщині свою «Козачу національну гвардію» («КНГ»). Особ­ливістю загонів «КНГ» (як сформованих із місцевих козаків, так і перекинутих з території РФ) було те, що вони не бажали підкорятися органам «влади» маріонеткових «ДНР» і «ЛНР», бо разом із Козіциним вважали, що територія цих «республік» має стати частиною території РФ. А поки цього не сталося, козаки Козіцина встановлювали в захоплених ними містах свою владу і свої порядки.

Характеризуючи ці порядки, «Радіо Свобода» зазначило, що на совісті козаків Козіцина викрадення людей (зокрема працівників ОБСЄ), грабунки, вимагання, публічні екзекуції батогами, «народні суди» з обіцянками розстрілів, масовий вивіз вугілля на російську територію, грубі розгони стихійних бунтів293. Урешті-решт самоуправство Козіцина зайшло в протиріччя з тактикою Кремля. Після 2 листопада, коли в «ДНР» і «ЛНР» пройшли «вибори» так званих «народних рад» і «голів республік», почалося роззброєння і розформування загонів «КНГ» силами «народної міліції», а фактично російських окупаційних військ. Російські козаки, завербовані Козіциним, здебільшого поверталися в Росію, а місцевим пропонувалося влитися до лав «народної міліції».

Незалежно від ВКТ «ВВД» і МСГО «ВВД» діяв Козачий союз «Область Війська Донського» (КС «ОВД»). Його було зареєст­ровано 9 вересня 2009 року як Донецьку обласну громадську організацію на підставі результатів установчих зборів, проведених 23 липня того ж таки року. Як стверджував союз, після «державного перевороту» в лютому 2014-го він спершу займався «забезпеченням правопорядку і пошуками компромісних шляхів виходу з конфлікту», а потім дійшов висновку про «відсутність можливості встановити діалог з прихильниками київської хунти», «встав на захист рідного краю і його