Вадим Денисенко - Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців, Вадим Денисенко

На момент початку Євромайдану дві потужні сили спроможні були інспірувати життєздатні сепаратистські повстання на сході і півдні України. Перша сила — це Партія регіонів разом з контрольованими нею місцевими радами. Друга сила — це Росія разом з усіма її військовими, економічними, фінансовими ресурсами, які вона мала в Україні. Та щоб підбурити сепаратистські повстання, потрібні структури-­виконавці. Тобто ті, хто організовано вийдуть на акції протесту, збиратимуть навколо себе натовпи, почнуть захоплювати адміністративні будівлі, блокувати і роззброювати підрозділи державних силових органів. Для більшого успіху потрібно заздалегідь забезпечити такі виконавчі структури зброєю і грішми.

Ситуація з наявністю таких структур скрізь була дуже різною. Серед усіх східних і південних регіонів різко виділялися Донецька й Луганська області на сході та Автономна Республіка Крим (АРК) і місто Севастополь на півдні. Для цього були географічні передумови — протяжнí смуги суцільного заселення з невеликою відстанню між населеними пунктами. У двох найсхідніших областях майже суцільна смуга міст простягнулася від Сєвєродонецько-­Лисичанської агломерації на заході Луганщини до Маріуполя на узбережжі Азовського моря. На Кримському півострові так само всуціль заселено весь Південний берег від Севастополя на заході до Керчі на сході.

Важливість цих географічних передумов не слід недооцінювати. Невелика відстань між населеними пунктами забезпечує можливість швидко перекидати сили з одного міста в інше. Щодо цього сепаратистська пожежа дуже нагадує звичайну пожежу. Не менш важливо й те, що йдеться саме про смугу міст, адміністративно незалежних одне від одного, а не про єдиний мегаполіс, керований з одного центру. У кожному місті може спалахнути власне сепаратистське повстання з власним центром управління, і погасити пожежу в одному місті зовсім не означає, що автоматично припиниться пожежа по сусідству.

Геть інакша географія, наприклад, Харківщини. Ця область виразно моноцентрична — складається з одного компактного мегаполіса і просторої території навколо нього без великих міст. Відповідно все політичне й громадське життя області теж моноцентричне. Це вповні стосується і потенційного сепаратистського життя області. Така розвинена й різнопрофільна структура, як «Оплот» Євгена Жиліна, мала шанси взяти під контроль Харків або принаймні його центральну частину з адміністративними будівлями, особливо якби це санкціонувала тодішня обласна і міська влада. До того ж Харків ще з радянських часів відомий як «міліцейське місто», а місцева міліція явно була на боці Жиліна, а не євромайданівців. Та щоб узяти під контроль усю область, поставити блокпости по всій протяжності адміністративного кордону на заході (із Сумщиною і Полтавщиною) та південному заході (з Дніпропетровською областю) — для цього бракувало б людських ресурсів не тільки одного «Оплоту», а й усієї міліції Харківщини.

Це пояснює, чому і під час Помаранчевої революції, і під час Революції гідності тодішні керівники Харківщини не наважилися на реальні сепаратистські кроки, хоча й декларували дуже радикальні плани. У схожій ситуації, зумовленій географічними чинниками, опинилися й тодішні керівники Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької областей. Тільки у них було ще менше підстав сподіватися на військову допомогу Кремля: ­усе-таки вдертися на Харківщину куди простіше, ніж висаджувати морський десант у південні області України.

Описана ситуація стала стримувальним чинником і для Росії. Звичайно, Кремлю притаманно нехтувати міжнародним правом, але він хотів би мати якісь наочні приводи для експансії. Таким приводом могли б стати сепаратистські по­встання, якби вони охопили цілу область, а її адміністративна межа перетворилася б на лінію фронту. Проте втілити такий сценарій на Харківщині було майже неймовірно.

Найреальнішим такий сценарій був у Севастополі. Кремль провокував і підтримував там сепаратистські настрої всі роки української незалежності. Діяла багатошарова мережа відверто проросійських і антиукраїнських організацій, а просити Кремль про вторгнення було зайвим — російські кораблі й військо вже перебували там, залишалося тільки озброїти «народну самооборону». Тому відтяти це місто від України було для Кремля програмою-­мінімумом.

Уже 24 лютого на в’їздах до Севастополя було встановлено сім блокпостів (їх демонтували лише 22 березня). У гіршому для себе разі Кремль очікував, що доведеться зупиняти українське військо на цій межі, яка відділяє територію міськради Севастополя від АРК. Та справи пішли гірше для України і краще для Кремля. За кілька днів удалося запалити сепаратистське вогнище в Сімферополі об’єднаними зусиллями місцевих мереж парамілітарних організацій (зокрема «Боевого братства», банди «Сейлем» і різноманітних «казаков») та допомоги, яка прибула із Севастополя. Були напоготові політичні структури на зразок партії «Русское единство» Сергія Аксьонова, які хоч і вважалися маргінальними, але їм можна було номінально передати владу, відібрану в «донецької» частини кримського осередку ПР.

Пригадаймо окремі важливі подробиці тих подій. 27 лютого будівлю Верховної Ради АРК захопили проросійські бойовики з автоматичною зброєю і гранатометами й підняли над будинком прапор Росії, а Аксьонова незаконно проголосили новим прем’єр-міністром АРК281. Перед тим Аксьонов став відомим у Криму передусім як бандит «Гоблін» — очільник найбільшого на півострові організованого злочинного угруповання (ОЗУ) «Сейлем», а вже потім він почав створювати собі імідж політика і партійного лідера282. А банда «Сейлем» стала основою так званого «народного ополчення», відомого також як «самооборона» Криму.

Створити полк «народного ополчення» було вирішено на нараді партії «Русское единство» 21 лютого, коли Янукович ще був у Києві й залишався президентом України. Уже 23 лютого біля будівлі Верховної Ради АРК оголосили про створення полку «народного ополчення», полк розбили на роти, призначили командирів рот, і почався запис добровольців283. За свідченням заступника командира полку «народного ополчення» Сергія Куликова, всього було створено 17 так званих рот, у які записалося понад 3500 осіб284. Це парамілітарне формування було створено в порушення законодавства України, підпорядковувалося воно безпосередньо Аксьонову.

24 лютого в інтерв’ю російській газеті «Известия» Аксьонов повідомив: «Ми створюємо батальйони швидкого реагування і готові зустріти майданівців. Якщо від Ради йтимуть відверто русофобські ініціативи, наш опір може вилитися в такі вуличні протести, що Майдан спокійним місцем здасться»285. Через три місяці в інтерв’ю радіо «Эхо Москвы» він розповів про кількість своїх бойовиків: «Під час перехідного періоду всього по Криму у нас було понад 7000»286. Це велика кількість, особливо якщо врахувати, що йдеться про добре озброєну і давно згуртовану банду. Утім кримський парламент захоплювала не вона, а інші бойовики, а вона забезпечила їм прикриття.

25 серпня 2014 року було опубліковано журналістське розслідування «Хто ж віддав Крим Путіну?», автор якого Сергій Марченко розповів подробиці тих подій. За його інформацією, кримський парламент захоплювала Загальноросійська громадська організація ветеранів «Боевое братство», заснована 26 грудня 1997 року. Очолював її генерал-­полковник Борис Громов, який у 2000–2012 роках був губернатором Московської області. Члени «Боевого братства» — ветерани