Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

Поблизу порту було з п’ять таких місць, і всі забиті возами, кіньми, мулами, всюди натовп людей. Наближався осінній ярмарок.

Купці сиділи і спали на своїх возах, що купчилися на подвір’ях, а якщо ні, то неподалік крутився ескорт з мутних типочків у шоломах і зі зброєю. Вони не відходили від товарів ні на крок і похмуро витріщалися крізь вирізи в чорнених шоломах.

— Не вірю, — сказав Драккайнен. — Я не знайду ночівлі, бо не забронював номера?

Він повернувся на набережну і пошукав солідного на вигляд рибалку, швидше за все, власника пузатого човна, який саме розвантажував кошик невеликих сріблястих рибок, схожих на сардини.

Переговори не тривали довго.

Рибалка якусь мить стояв, розглядаючи солідний шматок срібла на витягнутій руці Драккайнена, і чухав лисину, зсунувши на потилицю шкіряну шапочку, схожу на миску. Його екіпаж — худий підліток з нервовим тиком і ображений на весь світ довготелесий худорлявий чоловік середніх років — теж мовчки чекав, дивлячись на срібло, немов ніколи досі не бачили такого багатства.

— Стайню для коня і якийсь дах для мене, — повторив Драккайнен. — Лазня, сарай, дровник. І щоб були якісь двері, щоб мене ніхто не обікрав.

Рибалка шкрябав потилицю, дівчина, яка чекала на звантаження риби, сітки і такелажу з човна, сиділа на козлах возу зі спідницею, підітканою з одного боку за пояс, та байдуже жувала соломинку. Худорляк бурчав під носа, критично оглядаючи зв’язані смердючі сіті. Підліток тримався за ванти, працьовито чухаючи п’ятою кісточку. А час летів.

Драккайнен стиснув долоню, але старий несподівано сплюнув на землю і вхопив його за зап’ястя.

— Домовилися, — сказав він. — Одна восьма марки сріблом, як ти і сказав. У мене є сухий сарай із лазнею. Великий. Помістишся і ти, і кінь. На три дні. Потім я відпливаю, бо місяць піде на ріст. Захочеш жити і далі — доплатиш ще одну восьму.

— Домовилися, — підтвердив Драккайнен і стиснув у відповідь зап’ясток рибалки.

Увесь будинок, сарай, в якому я маю мешкати, та й взагалі все навколо просочене запахом риби. Я відчуваю сморід рибної гнилі і слизу, димний аромат копчених тушок, просочений сіллю і йодом сморід сітей, що сохнуть.

Перш за все я знімаю сідло з Ядрана і протираю його жменею соломи. Від господаря отримую старий мішок, що смердить рибою і повен сухих помаранчевих зерен. Корм.

Складаю свої речі під стіною і ось я вже вдома. Сарай похмурий, крізь щілини в балках і дірки під дахом проникає зовсім небагато світла. Як би там не було, тут є принаймні якийсь дах.

Відчуваю полегшення і втому. Я дістався до якоїсь мети. Реалізував якийсь етап. Я в порту Зміїна Горлянка і знайшов собі дах над головою, незважаючи на пік сезону. Власне, кінець сезону. Моряки повертаються додому зі своїх грабіжницько-дослідницько-торгівельних мандрів. Більшість завертає в цей порт, і за кілька днів тут буде важко знайти місце, де кинути якір, а про вільне швартування можна тільки помріяти. Кораблі зі складеними вздовж бортів щоглами з’являться навіть на пляжах по обидва боки фйорда, немов викинуті на берег кити. Розпочнеться великий ярмарок. Здобич, товари, невільники, зброя, срібло, прянощі, хутра переходитимуть із рук в руки. Купці, які прибули сюди зі своїми возами з глибин материка, укладуть прекрасні угоди і збагатіють більше, ніж моряки, при цьому не підставляючи шию під час подорожей.

Місцеві мешканці продадуть усе м’ясо, пиво, хліб і рибу. Жадібніші зазіхнуть навіть на власні зимові припаси і залишаться зі жменею срібла, але без борошна, риби та риб’ячого жиру. А пізніше відбудеться віче.

Вирішуватимуть суперечки, радитимуться, укладатимуть союзи і вгамовуватимуть родові суперечки.

Це все, що я дізнався за час дороги до цього будинку.

А тепер не уявляю, що мені робити далі.

Перш за все, я не знаю, чому мої вціліли вчені покинули станцію і вирушили в мандри. Скажімо, вони тікали від холодного туману і його феноменів. Скажімо, дісталися сюди. Якби я був на їхньому місці, то постарався б залишити звісточку. Вирізати десь напис на зразок: «Тут був Драккайнен». Найрозумніше було б оселитися десь тут і чекати. Не виключено, до речі, що так вони і вчинили.

Хіба що на них напали, викрали, або вони в якийсь інший спосіб встряли в халепу.

Так чи інакше, черговість така сама: локалізувати, можливо, відбити, евакуювати.

На подвір’ї дружина рибалки закінчує в’язати сітки, прихоплюючи мотузками дерев’яний човник, і входить у будинок. На старому, майже позбавленому кори дереві зі сріблястим стовбуром, що росте посеред двору, сидить величезний чорний ворон і витріщається на мене чорним, немов агат, оком.

— Ти мені набрид, — кажу я.

Мені вже не хочеться ані стріляти в нього, ані кидати чимось, ані намагатися зловити. Він настільки ж швидкий, як і я. Ба більше, точно передчуває мої наміри. І завжди неподалік. Коли я прокидаюся біля багаття, він сидить десь на купі речей або поблизу на гілці. Краде залишки моєї їжі, але я мушу визнати, що одного разу він приніс велику рибину, а іншим разом — якесь створіння, схоже на кролика, і залишив поруч із моїм ліжком. Ядран його ігнорує, я, власне, теж.

Рибалка стоїть, спершись об стовп, що підпирає дах його будинку, їсть кашу з дерев’яної миски і теж дивиться на ворона.

— Твій? — питає.

— Важко сказати, — відповідаю я. — Постійно його зустрічаю.

— Погана прикмета. Це птах смерті. І посланник богів.

— Це тільки птах. Дякую за притулок.