Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

— Вони піклуються одне про одного і не заподіюють шкоди, якщо належать до однієї зграї, — говорив Майстер Звірів. — Якщо вони б’ються одне з одним, то лише до моменту, поки один із супротивників не впаде на землю і не оголить живота. Так само відбувається, коли молоді б’ються для забави. Однак часом народжується злий і надміру жорстокий вовк. Він гризе, незважаючи на те, що противник уже відкрив живіт і горло. Якщо таке трапляється, його власний батько, який здалеку стежить за грою, підходить

і вбиває таке цуценя. Інакше молодий виросте і виявиться для власної зграї тираном і загибеллю. Вовки повинні довіряти одне одному. Отак тварини стежать за своїми вовчими законами.

Ремінь встав наче вкопаний, слухаючи Майстра. Потім потягнувся за своєю люлькою і вийшов так само тихо, як і з’явився. Ніхто не звернув на нього уваги, лише я помітив, що він зціпив зуби, а по його щоці покотилася сльоза.

Розділ 5

Зміїна горлянка

На ловах голову хилить орел

Над хвилями древнього моря;

Також і муж поміж ворогів,

Що не має підтримки.

Місто було видно з пагорбу. Власне, це можна було окреслити як «селище» чи «поселення». Просто велике згрупування дворів, хаотично розкиданих по обидва боки фйорду і по навколишніх пагорбах. Будинки були схожі. Дерев’яні, довгі, з різьбленими стовпами, чотирикутної форми. Утім, поселення мало власні земляні вали, увінчані почорнілим частоколом, що оперізував весь простір від берега до берега, а між господарствами звивалися викладені дерев’яними жердинами вулички. Уздовж усього фйорду тягнулася дерев’яна пристань і поставлені на палях пірси, які на кільканадцять метрів врізалися у воду. Тож нехай буде «місто».

Ворота були відчинені, їх ніхто не охороняв. Ніхто не зупинив дивно вбраного високого чоловіка, який їхав на великому смугастому скакуні з підрізаними рогами.

Деякі витріщалися на нього, оскільки чоловік був високим, а його скакун — обвішаний торбами і згортками. Він був одягнений у бурий вовняний плащ із глибоким каптуром, а в роті тримав дивну вигнуту люльку, з якої випускав клуби диму, як це робили мешканці півдня.

Він проїхав в’їзну вежу і попрямував на пристань.

— Спершу ночівля, — сказав він коню. — Дах над головою. Це головний порт в околицях. Тут повинні бути приїжджі, а отже, буде і якась корчма. Сюди з’їжджаються купці, моряки й подорожні… такі, як ми. І хтось повинен заробляти на цьому гроші. Я розумію, вони досі не винайшли ані парової машини, ані душу. Але невже ніхто досі не помітив, що мандрівник заплатить дзвінкою монетою за дах над головою, воду та якусь їжу? Моряк, який сходить на берег, повинен перш за все щось з’їсти, щось таке, що не є жахливим корабельним пайком. Звичайно, він мусить напитися. А ще йому, безсумнівно, потрібна жінка, і за це все він теж заплатить. А де курви — там і готелі. Quod erat demonstrandum. Я не перераховую культурних стереотипів. Просто вірю в закони прибутку. Універсальні в космічному масштабі, мій північний оленю.

Дорога зміїлася між господарствами, але, врешті-решт, вивела до берега. Він минав людей, одноосеві вози на дерев’яних колесах, завантажені товаром, корів, собак і свиней. Минав місцевих, убраних у пофарбовані плащі і шкіряні безформні шапки, якихось голодранців, обвішаних зброєю — ймовірно, моряків. Бачив жінок у простих сукнях і солом’яних капелюшках і дітей, що бігали навколо. Він ще не бачив тут стільки людей в одному місці.

— Ах, цей шум великого міста, — процідив він, проводячи Ядрана крізь стадо шестирогих овець.

Дорога вела вниз, і тоді, стоячи на узбіччі між будинками, він побачив кораблі. Вони стояли біля пристані, пливли посередині широкого фйорду, погойдувалися на якорях. Кількадесят. Незрозуміло чому він уявляв собі, що вони нагадуватимуть драккари вікінгів, але це радше були середнього розміру джонки. Мали високі, задерті корми із зубчастими помостами, подвійний кіль і дивні вітрила, що нагадували жалюзі або віяла. Три човни розминалися в річковому руслі, і було видно, що на вітрилах намальовано прості геометричні розпізнавальні знаки.

Якийсь час він доброзичливо дивився на них. Усе життя любив кораблі, особливо вітрильники. Ці виглядали солідно і пристойно. Невеликі, радше для каботажного плавання, але ж «Санта-Марія» теж справляла таке враження.

На набережній він зіскочив з коня і повів його за упряж, тримаючи біля самої морди. Ядран стриг вухами і воркотів від незадоволення.

Ті, кого він шукав, мусили чинити так само. Чіплялися до місцевих і розпитували про ночівлю. Це теж, імовірно, космічна стала. Вони йшли сюди через ліси, спали під голим небом. Певне, знали мову, принаймні Ван Дікен. Мали якісь гроші. Вони мусили шукати нічліг, якусь корчму. Походили із Землі. Перш за все — гаряча вода, пристойна тепла вечеря і ночівля. Ванна, бочка, що завгодно. Аби вимитися і поспати під дахом.

Треба було шукати щось на кшталт готелю.

Він знайшов його за годину. Це не був заїжджий двір або хоча б корчма. Радше, караван-сарай. Підковоподібний будинок, схожий на сарай, де тварин тримали внизу, а спати можна було покотом на сіннику, куди піднімалися по сходах.

В одному з будинків палало вогнище, а похмурий, неговіркий господар позичав казанки і продавав дрова. Ніякої кухні, ніякого