Настуся Соловейко - Мій нестерпний ельф, Настуся Соловейко

Я сама

Поїзд мчав через пустелю, і я пригадала, як Бальмон, тобто Гранж, сидів поряд зі мною. На очі навернулися сльози.

Духи, якщо буду весь час хлюпати носом, дитина стане нещасною ще навіть не народившись!

Я поклала руку на живіт. Цікаво, хто це, дівчинка чи хлопчик? Я завжди мріяла про хлопчика.

Непомітно для себе заснула.

Розбудив мене фантом, цього разу він виглядав, як старий бородатий дідусь.

– Приїхали панночко, можна виходити. Вам допомогти?

Я заперечно похитала головою.

– Ні, дякую.

Бабуся радісно вибігла мені назустріч, коли побачила у вікні.

– Яка ти в мене красуня все ж таки! Я так за тобою скучила!

Я не писала їй про відрахування з академії й звинувачення, та тепер довелося розповідати.

– Ну, подумаєш, можливо, якщо зараз все у порядку, вони поновлять тебе наступного року. Головне, що з тобою все добре, – вона зневажливо махнула рукою.

Я не стала заперечувати, оскільки не знайшла в собі сил зізнатися, що наступного року це навряд чи буде можливо.

Поївши, пішла до себе.

Дні потягнулись один за одним, я намагалася зайняти себе всім чим тільки можна. Навіть ходила шукати якусь роботу, та це виявилося досить складно. Магинь на роботу ніхто не хотів брати, окрім одного чоловіка, що дивився на мене масними очима.

Минув тиждень.

– Флоро, – гукнула мене бабуся з саду – тут до тебе прийшли.

Серце підскочило у грудях. А що, як це він?

Соромно було зізнатися навіть собі самій, що я чекала на Льє. Чекала, що він приїде і пояснить. Запевнить мене, що любить.

Хоча, кого я обманюю? Він навіть не говорив цього!

Глянувши в маленьке дзеркало, спустилася униз.

Та дійшовши до воріт, побачила Ллойда Хенріксона.

Ну, звичайно ж! Годі й сподіватись, що це міг бути ельф. Він, певно, вже й забув, як мене звати.

– Ти щось хотів, Ллойде? – спитала підійшовши до нього.

– Так, добрий день, Флоро. – він переминався з ноги на ногу – Я вибачитися хочу. Це я найняв того мага, щоб він тебе підставив, начебто ти ворожила тут. – він опустив очі.

– Але навіщо, Ллойде, заради духів?! Щоб помститися?

– Ні, зовсім ні. Хотів, щоб ти прибігла просити в мене допомоги.

– То, ти й Цепесу заплатив?

Він кивнув.

Я приголомшено мовчала. Що не так з цими чоловіками? Чи може, зі мною?

– Прости мене, Флоро, я сам не розумів, що роблю. Просто, ти …просто я все ще тебе люблю.

Я фиркнула.

– Це правда. Іноді чоловіки готові на будь-що, щоб жінка була поряд, навіть збрехати, або підставити. Я не виправдовую себе, утім, повір, мені шкода, що я так вчинив. Якщо тобі потрібна якась допомога, варто лише сказати – я обов'язково тобі допоможу!

– Не знаю, Ллойде, чи зможу взагалі з тобою розмовляти, та добре, що ти зізнався. Мені треба йти.

Повернувшись до себе, я ще довго дивилася у вікно, спостерігаючи, як сонце котилося за обрій, і холод пустелі прокрадався до нашого дому.

Минув ще тиждень, і я перестала чекати. Він не приїде. Можна і не мріяти.

Стало гірко, проте, я дивним чином почала відчувати дитину. Іноді, коли я гладила живіт, мені здавалося, що руки торкається легке приємне тепло.

Тепер кожен мій ранок починався з того, що мене вивертало навиворіт. Добре хоч, в кімнаті був маленький умивальник, тож, не доводилося бігти вниз у ванну. Інакше б бабуся про все давно здогадалася.

Від думки, що рано чи пізно доведеться їй розказати мене кидало в жар. Я не боялась, одначе, не хотіла бачити розчарування і біль в її очах.

Зовні я майже не змінилася, хіба що груди стали більшими.

Через усі ці переживання я й не подумала, що треба піти до цілительки. На кордоні між Одінарі й Анкені знаходився невеличкий госпіталь, на скільки я знала. Сама я там ніколи не була – не хворіла.

Рано вранці, сказавши бабусі, що йду шукати роботу, відправилась на прийом.

Частково це була правда. Жити далі не працюючи я не могла, тих копійок, що отримувала бабуся від корони ледве вистачало на їжу й плату ренти за землю, на якій стояв наш дім.

Підійшовши до невеличкої будівлі, пофарбованої у білий колір й розписаної рожевими квітами, я відчинила важкі дерев'яні двері.

Всередині було просторо й пахло травами.

Мене зустріла рудоволоса магиня.

– Як можу вам допомогти, пані? – спитала вона з приємною посмішкою.

– Я б хотіла попасти на прийом до цілительки.

– Вас щось конкретне непокоїть?

– Ні. – хитнула головою – Я…вагітна і хотіла б впевнитись, що з дитиною все гаразд.

Жінка посміхнулася ще ширше, якщо таке було можливо.

– О, поздоровляю вас! Зараз у нас вільна пані Летта Кніс. Ви будете сама, без батька? Йому б теж було цікаво побачити дитину. – рудоволоса очікувально подивилася на мене.

Я болісно почервоніла й стисла пальці, що тримали сумочку так сильно, що вони побіліли.

– Ні, дякую. Я сама.

Тінь подиву промайнула на її лиці, та вона швидко опанувала себе і знову професійно розтягнула губи у посмішці.

– Ходімо, я покажу вам кабінет.

Магиня провела мене до дверей, на яких було нанесено магічний малюнок. Купка дітей бігала й грала з чимось, що дуже походило на м'яч, втім, іграшка вочевидь була магічною.

– Заходьте.

Цілителька виявилась високою чорноволосою магинею. Певно, насправді вона була старшою, хоч і виглядала років на сорок.

Ретельно мене оглянувши, вона проговорила:

– З дитиною все чудово, вона росте і розвивається як тому і слід. Однак, мене непокоїть ваш емоційний стан, ви багато нервуєте? – вона подивилася на мене пронизливими чорними очима.

– Я…можливо…трохи… – відповіла розгублено.

– Раджу вам перестати, ваш стан впливає на дитину. Знайдіть те, чому зможете радіти. А тепер останнє, побачимо вашого малюка. Лягайте.

Я вляглась ну кушетку і цілителька повільно поводила руками над моїм животом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍