Вільям Текерей - Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей

годин, бажає присвятити себе вихованню маленьких дівчаток, яких вона могла б учити англійської і французької мови, географії, історії та музики. Звертатися до Е. О., на адресу містера Брауна»,- і відносить її джентльменові з художнього са­лону, що милостиво погоджується покласти ту картку на прилавок, де її вкриває порох і засліджують мухи. Емілія кілька разів сумно проходить повз салон, сподіваючись, що містер Браун має для неї якісь новини, але він так і не запрошує її всередину. Коли ж вона заходить туди купити якісь дрібнички, виявляється, що нічого втішного там її не чекає. Сердешна, скромна жінко, ніжна й тендітна, де тобі боротися з жорстоким світом!

З кожним днем все дужче змагають її турботи й смуток, вона не зводить з хлопчика стривоженого погляду, якого той не може зрозуміти. Вона схоплюється вночі й нишком заглядає до його кімнати, впевнюючись, що він спить і що його ніхто не вкрав. Сама вона тепер майже не спить, її переслідують тяжкі думки й страх. Ох, як вона плаче, як молиться довгими, мовчазними ночами, як намагається приховати від себе самої настирливу думку, що треба роз­лучитися з сином, що вона - єдина перешкода на шляху до його добра! Вона не може, не може! Принаймні ще не тепер. Хай колись потім. Ох, надто тяжко навіть міркувати про це, а як же його пережити!

У неї з’являється одна думка, від якої вона засоромлено червоніє: може, залишити свій річний прибуток батькам, а самій вийти заміж за священика,- він заопікується нею і її дитиною. Але портрет Джорджа і дорога пам’ять про нього гірко докоряють їй. Сором і кохання відкидають таку жертву. Емілія зіщулюється, як від гріховного до­тику,- такі думки ніколи не оселялися в цьому чистому, ніжному серці.

Боротьба, яку ми описуємо кількома реченнями, тривала в серці бідолашної Емілії протягом багатьох тижнів, і весь той час вона нікому не звіряла своїх мук. Та й не могла звірити: адже вона й у голову не покладала, що може зда­тися, хоч з кожним днем відступала перед своїм ворогом, з яким їй доводилося битись. Одна за одною на неї мовчки насувались гіркі істини і вже не залишали захоплених позицій. Їхні спільні злигодні й лихо, безвихідь і прини­ження батьків, несправедливість щодо хлопчика - одне за одним падали укріплення маленької фортеці, де вона, бідолашна, ревно оберігала свій найдорожчий і єдиний скарб.

На початку цієї боротьби Емілія послала братові в Каль­кутту зворушливого листа, благаючи його не припиняти тієї допомоги, яку досі подавав він батькам, і простодушно, яскраво описуючи, які вони самітні й немічні. Вона не знала гіркої правди. Грошова допомога від Джоза надхо­дила регулярно, але її отримував один лихвар у Сіті: ста­рий Седлі продав її за певну суму, щоб мати чим провадити далі свої надаремні спекуляції. Еммі нетерпляче вирахо­вувала, скільки мине часу, поки брат отримає листа й пришле відповідь. Вона навіть зазначила в своєму запис­нику, коли його послала. Опікунові свого сина, доброму майорові в Мадрасі, Емілія нічого не писала про свої труднощі й своє горе. Після того вітання з приводу його май­бутнього одруження вона більше не посилала йому листів. Тільки з гірким смутком думала, що втратила й цього приятеля - єдиного, який так уболівав за неї.

Одного дня, коли їм було особливо тяжко - напосідалися кредитори, мати з розпачу впадала в істерику, батько був ще сумніший, ніж звичайно, всі вони уникали одне одного, і кожне таїло в душі своє горе і свої образи,- батько з дочкою випадково лишилися в кімнаті самі. Емі­лія, щоб трохи втішити старого, розповіла, що вона зроби­ла: послала Джозові листа, і за три-чотири місяці прийде відповідь. Джоз завжди був великодушний, хоч, може, й трохи неуважний. Він не відмовиться допомогти їм, коли дізнається, що батьки в такій страшній скруті.

Тоді старий нещасним голосом, затинаючись, сказав їй усю правду: від сина, мовляв, і далі надходять гроші, але він позбувся їх через свій дурний розум. І досі не зважу­вався признатись. Помітивши, який жах і розпач світяться в погляді дочки, батько подумав, що вона йому дорікає за його довгу мовчанку.

- Ну от,- закінчив він тремтячим голосом і відвер­нувся,- тепер ти зневажаєш свого старого батька!

- Ох, тату! Я не тому! - заплакала Емілія, кидаючись йому на шию і цілуючи його.- Ви завжди були добрі й ласкаві. Ви хотіли, щоб нам усім було краще. Я не через гроші... а... о господи! Господи! Змилосердься наді мною і дай мені сили витримати це випробування! - Вона знов нестямно поцілувала батька й вибігла з кімнати.

Батько не зрозумів, що мали означати слова сердешної дочки і чого вона пішла від нього в такому розпачі. А річ була в тім, що вона відчула себе переможеною. Вирок ви­несено. Дитина мусить піти від неї... до інших... забути свою матір. Її серце, її єдиний скарб, її радощі, надія і любов, її ідол, майже самий бог! Вона повинна відмови­тись від нього, а тоді... тоді вона відійде до Джорджа, і вони разом охоронятимуть хлопця і чекатимуть на нього, поки й він приєднається до них на небі.

Емілія надягла капелюшок, майже не усвідомлюючи, що вона робить, і пішла вуличками, якими звичайно Джорджі повертався зі школи й куди вона часто вирушала йому назустріч. Був травень, уроки того дня кінчалися рано. На деревах уже зеленіло листя, погода стояла чудова. Здоровий, розпашілий хлопчик підбіг до матері, щось мугикаючи, із зв’язаними ремінцем шкільними книжками. Нарешті! Вона обняла його обома руками. Ні, це немож­ливо! Вони не розлучаться!

- Що сталося, мамо? - запитав хлопчик.- Ви такі бліді!

- Нічого, синку,- відповіла вона, нахилилася й поці­лувала його.

Увечері Емілія загадала хлопцеві прочитати їй історію пророка Самуїла: про те, як Анна, його мати, відлучивши сина, принесла, його до Елі, первосвященика, щоб навіки присвятити богові. І Джорджі прочитав Аннину пісню-молитву, в якій мовилось про того, хто робить убогим і ба­гатим, принижує, але й підносить угору, хто піднімає нужденного з пороху, а ще про те, що людина стає силь­ною не через свою силу. Потім він прочитав, як Самуїлова мати робила йому малу верхню одежину й приносила з року в рік, коли приходила зі своїм чоловіком складати річну жертву. А далі мати Джорджі мило й простодушно пояснила цю зворушливу історію. Анна, мовляв, хоч дуже любила свого сина, та розлучилася з ним, бо