Вільям Текерей - Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей

в такому порядку, як його описав американський дипломат, рушили до зали, де все було приготоване до бенкету; а оскільки я обіцяв, що читач буде ним задоволений, то хай він сам замовляє собі все, що тільки йому підкаже його уява.

Та ось дами залишилися самі, і Бекі збагнула, що зараз почнеться війна. Справді, наша маленька приятелька опинилася в такому становищі, що належним чином оцінила попередження лорда Стайна - берегтися жінок, які в су­спільстві стоять вище за неї. Кажуть, що найдужче нена­видять ірландців самі ірландці; так само найбільші тирани жінок - самі жінки. Коли Бекі, опинившись на самоті з дамами, рушила до каміна, де вони розташувалися, вель­можні леді відійшли звідти й посідали біля столу з гравю­рами. Коли ж Бекі подалася за ними, вони знов одна по одній вернулись до каміна. Бекі спробувала озватися до малого Джорджа Гонта (на людях вона просто обожню­вала дітей), але мати відразу покликала його. Кінець кін­цем самозванку почали нехтувати так жорстоко, що навіть леді Стайн пожаліла її і підійшла поговорити з бідолашною, відкинутою жінкою.

- Лорд Стайн казав мені,- почала її милість, і її бліді щоки спалахнули рум’янцем,- що ви, місіс Кроулі, чу­дово граєте й співаєте. Зробіть таку ласку, заспівайте мені.

- Я зроблю все, що може дати втіху лордові Стайну або вам,- відповіла Ребека, щиро вдячна, і, сівши до фор­тепіано, почала співати.

Вона заспівала кілька духовних пісень Моцарта, які давно колись дуже любила леді Стайн, так ніжно і з та­ким почуттям, що господиня, спершу нерішуче схилив­шись на фортепіано, врешті сіла коло неї і слухала, аж поки з очей у неї закапали сльози. Щоправда, вороже настроєні дами перешіптувалися й голосно розмовляли в другому кінці вітальні, та леді Стайн не чула того гамору. Вона знов була дитиною, знов після сорокарічних блукань у пустелі опинилася в садку рідного монастиря. Це були ті самі мелодії, що злітали з церковного органа, і органі­стка, її найулюбленіша вихователька, розучувала їх з нею в ті далекі щасливі дні. Знов вона була дівчиною, і на мить знов повернулася коротка пора її щастя. Міледі аж здригнулася, коли рипучі двері розчахнулися навстіж і до вітальні, голосно сміючись, зайшов лорд Стайн з весе­лою чоловічою компанією.

Лорд відразу збагнув, що сталося за його відсутності, і вперше за довгий час відчув вдячність до своєї дружини. Він підійшов до неї, заговорив, звернувся до неї на ім’я, і її бліді щоки знов спалахнули рум’янцем.

- Моя дружина каже, що ви співаєте, як ангел,- сказав він Бекі.

Ангели бувають двох видів, і, кажуть, обидва вони ча­рівні - кожен по-своєму.

Хоч як цей вечір починався для Бекі, кінець його став для неї великим тріумфом. Ще ніколи вона не була в та­кому натхненні і співала так гарно, що всі чоловіки ото­чили фортепіано. Жінки, її вороги, залишилися самі. А мі­стер Поль Джефферсон Джонс, бажаючи сподобатись леді Гонт, підійшов до її милості й похвалив спів її чарівної приятельки.

 

Розділ L
ЩО РОЗПОВІДАЄ ПРО ОДНУ БУДЕННУ ПОДІЮ

 

 

Музі, яка опікується нашою смішною історією, хоч би там хто вона була, доведеться тепер кинути великосвітські високості, де вона досі ширяла, ласкаво спуститися на низенький дах Джона Седлі в Бромптоні й змалювати нам, що там робиться. Адже й тут, у цій скромній оселі, жи­вуть турботи, недовір’я, лихо. Місіс Клеп, лишившись у кухні вдвох із містером Клепом, бурчить, що їм і досі не заплачено гроші за помешкання, й підбурює свого доб­рого чоловіка повстати проти давнього приятеля й колиш­нього патрона, а тепер - їхнього пожильця. Місіс Седлі перестала навідуватися до своєї господині в нижні сфери будинку і, власне, опинилася в такому становищі, що вже не може ставитись поблажливо до місіс Клеп. Бо ж як виявлятимеш свою поблажливість тому, кому ти винен сорок фунтів і хто весь час натякає тобі на той борг. Служниця-ірландка нітрохи не змінилася, вона така сама лас­кава й чемна, але місіс Седлі все здається, що вона стає зухвалою і невдячною; і як провинному злодієві в кож­ному кущі ввижається поліцай, так у всіх словах і відпо­відях дівчини їй вчуваються погрозливі недомовки й не­приємні натяки. Міс Клеп, тепер уже доросла дівчина, нестерпно дратує місіс Седлі, яка вважає її за безсоромну нахабу: Вона не може збагнути, чого Емілія її так любить, так часто пускає її до своєї кімнати і ходить з нею разом гуляти. Гіркі злидні отруїли життя цій колись веселій, ласкавій жінці. Вона зовсім не відчуває вдячності до Емі­лії за її доброту й щирість, бурчить, коли та хоче їй чи­мось допомогти й прислужитися, лає її, що вона безглуздо пишається своїм сином і занедбує батьків. Житло Джорджі не дуже веселе, відколи дядько Джоз перестав посилати їм гроші, й невеличка родина майже голодує.

Емілія все думає, все сушить собі голову, як би збіль­шити скромні прибутки, що на них вони ледь животіють. Чи не могла б вона давати якісь уроки? Розмальовувати таці для візитних карток? Вишивати? Та вона бачить, що жінки, які вишивають краще за неї, тяжко працюють цілий день за два пенси. Емілія купує в художньому са­лоні два аркуші брістольського картону з золотими бере­гами й розмальовує їх, скільки їй стає хисту: на одному зображає рум’яного усміхненого пастуха в червоному кам­золі серед розкішного краєвиду, а на другому - пастушку, що переходить місток з собакою, дуже тонко заштрихова­ною. Продавець художнього салону і бромптонської крам­ниці мистецьких виробів (у якого Емілія придбала кар­тон, надаремно сподіваючись, що він його відкупить назад, коли побачить на ньому її малюнки) не може приховати глузливої посмішки, оглядаючи той безпорадний витвір мистецтва. Скоса позирнувши на даму, що чекає відпові­ді, він знову загортає картон у сірий папір і віддає його бідній удові та міс Клеп, яка зроду не бачила таких чудо­вих малюнків і була цілком певна, що торговець запла­тить принаймні по дві гінеї за кожен. Вони пробують щастя в інших крамницях у центрі Лондона, все ще пле­каючи якусь надію.

- Не треба! - відповідає один продавець.

- Збирайтесь геть! - жене їх другий.

Три шилінги й шість пенсів вигачено задарма; малюн­ки повертаються до спальні міс Клеп, яка й далі вважає, що вони дуже гарні.

Довго зважуючи й довго складаючи текст, Емілія пише своїм гарним письмом невеличку об’яву, повідомляючи громадян, що «леді, яка має кілька вільних