Анастасія Винник - Коли повертається веселка

був міцним дідуганом, він помер у вісімдесят із чимось, а виглядав краще за мене. До останнього дня сам на полювання ходив. Око орлине! Без дувала… ну, без здобичі, не повертався. Таке ж око в мого зятя, а ось я стріляю погано. Ну як, подобається колекція?

Осока кивнув.

– Не соромся, дивись, мені не шкода.

Осока підійшов до шафи ближче. Навіть йому, дилетанту, було зрозуміло, що колекція складалась із рідкісних і дуже дорогих екземплярів.

– Це ще мій прадід почав збирати одразу після Першої світової. Дід і тато продовжили, ну, і я додав хороші екземпляри. Тут не все. Досить, дівчинко моя, йди, відпочинь від мене. – Караваєв поплескав дівчину по руці.

Настя поцілувала Тіка в чоло і вийшла з кімнати.

– А в руках потримати можна? Ось це. – Осока показав на рушницю з прикладом, оздобленим кованим візерунком.

– Хочеш мені ріпу продірявити?

– А вона що – заряджена?

Тік усміхнувся:

– Якщо на стіні висить рушниця, то вона може вистрілити. Так Чехов писав?

– Але ж це не за правилами, – обережно підмітив Михайло.

– Затям собі, Осоко, я живу за власними правилами. – Караваєв попрямував до буфету. – Що будеш пити?

– Я за кермом. – Осока повернувся на диван.

– Не переживай, у Харкові тебе ніхто не зачепить, гарантую.

– Якщо можна, мінеральну воду.

Караваєв витягнув із холодильника півлітрову пляшку мінеральної води і кинув Михайлові. Він схопив її в повітрі. Тік налив собі півбокала коньяку і знову сів у крісло.

– А тепер давай викладай, чого прийшов.

Осока розстібнув піджак і послабив краватку.

– Знімай, не встидайся.

Михайло із задоволенням скинув піджак і поклав на диван. Подумав і зняв краватку.

– Василю Максимовичу, – розпочав він, – мене попросила…

– Це можеш не повторювати, у мене чудова пам’ять.

– Тетяна Ладна – найкраща журналістка нашого видання.

– Я радий, що найкраща, продовжуй.

– Тетяна Ладна… Зоріна сказала мені…

– Так Ладна чи Зоріна? – перепитав Тік.

– Коли вона познайомилась із Романом Демиденком, у неї було прізвище Зоріна.

– Ладна – це прізвище чоловіка?

– Ні, вона не одружена, вона просто змінила прізвище.

– Прізвище змінюють у двох випадках: щоб щось приховати або коли прізвище, наприклад, Смердючка. – Тік примружився і ковтнув коньяку. – Ну, а ти чого так сіпаєшся? Ти її коханець?

– Ні, я не коханець.

– Добре, не кип’ятись. Де вона взяла мій телефон?

– Не знаю, – збрехав Осока.

– Де вона познайомилась із Романом?

– У Жовтоводську.

– Коли?

– Якщо Дмитрові двадцять один або двадцять два, то самі порахуйте…

– Ти не знаєш, скільки хлопцю точно років?

Михайло знизав плечима:

– Та мені це якось не важливо. Мені взагалі мало що відомо про її особисте життя.

– А чому це вона тобі відкрилась?

– З безвиході.

– Цікаво… Отже, вона хвора?

Осока кивнув:

– Це рецидив, вона вже лікувалась, у неї пухлина в мозку, волосся повністю повипадало.

– Вона лежить у Помірках?

Осока знову кивнув.

– Син тут живе?

– Так, у них квартира на Сумській. Але Дмитро, здається, має свою.

– Ой, цікаво дівки скачуть, по чотири штуки в ряд… – мрійливо сказав Тік. – І що, вона впевнена, що то син Романа?

Михайло вкотре кивнув.

– А Дмитро працює, чи як?

– Так. Він вчиться в академії дизайну і мистецтв… Зараз там виставка, можна його роботи побачити.

– Побачимо… А ця Зоріна-Ладна шукала колись Рому? Ну, хоча б раз?

– Вона розповіла мені про останню поїздку до Жовтоводська, минулого тижня…

Осока розповів Тіку про те, як Таня їздила в Градно і в селище Золоте.

– Я не розумію, чому вона не взяла у Романа номер телефону. – Михайло знизав плечима. – Це ж так просто. Зараз вона місця собі не знайде. Бачили б ви, як вона просила мене поговорити з вами. Маю надію, ви мене зрозумієте.

Тік наче змінився на обличчі:

– Чому це я повинен тебе розуміти? Соплива історія, майже індійський двосерійний фільм. Пургу несе твоя Зоріна-Ладна.

Михайло закусив губу.

– Ось, що я тобі розповім, головний редакторе: Романа в Градні не було, бреше твоя Зоріна. А доручення брехунів виконувати не можна, призведуть до неприємностей. Вона не просто так тебе попросила – боїться, що я розкрию її задум.

– Ні, що