Анастасія Винник - Коли повертається веселка

– Забув?! Я міг бабло скосити, а ти забув?

«Чоловік-змія» часто закивав:

– Біс поплутав, пробач…

– Ах, біс тебе поплутав. – Щока Тіка затіпалась. – А чому я маю тобі вірити? Ти мені не мама.

– Васю, ми ж не один рік разом, служу вірою і правдою…

Чоло «чоловіка-змії» укрилось потом, і він зацьковано втупився в боса. Тік гидливо зморщився:

– Ти служиш за бабки.

– Та я за тебе голову покладу!

Тік скочив на ноги і лівою рукою вдарив його кулаком у зуби:

– Голову покладеш?! Ти моє бабло собі до кишені всунути хочеш, тварюко! Ти здихав, щур смердючий, а я тебе підібрав! – він знову вдарив.

Той обличчя не затуляв. Витираючи закривавлену слину, він щось белькотів, а Тік продовжував його бити.

– Все, змучився, тепер ти, – сказав він квадратному.

Квадратний бив, допоки «чоловік-змія» не впав на коліна.

– Ось воно, життя, ось так доводиться працювати, – зітхнув напівголий Тік, витираючи чоло. – Заберіть це гімно.

Зайшли двоє, взяли побитого попід руки і поволочили геть із кімнати.

– Що ви тут робите? – почув Осока жіночий голос і повернувся.

На нього дивились великі розкосі очі. Неприродно великими були і губи в цієї жінки років тридцяти, дуже схожої на ляльку із секс-шопу.

– Васю! – закричала вона, просвердлюючи Михайла поглядом. – Я спіймала шпигуна!

Першим на терасу вийшов квадратний, за ним Тік, а потім жінкоподібний.

– Цікавому цими днями притисли носа дверима, – крізь зуби процідив Тік, тримаючи руки в кишенях штанів. – Знаєш, що за таке буває?

– Я не цікавий, мене тут залишили і сказали чекати.

– Хто тебе тут залишив?

– Не знаю, він забрав телефон і пішов.

Тік блиснув очима:

– Ти журналіст?

– Так. – Михайло витягнув із кишені візитку і простягнув Тікові.

Тік навіть не подивився на неї і передав жінкоподібному:

– Читай.

– Михайло Осока, головний редактор, – прочитав той. – Журнал «Перша столиця», Харків.

– Щось не тягнеш ти на головного редактора, дуже пом’ятий у тебе вигляд.

– Зранку літаком у Київ, потім машиною назад. Змучений.

– Буває. Ну, заходь, головний редакторе, як прийшов уже. – Тік відсторонився.

Не зводячи погляду з квадратного, Михайло зайшов у кімнату.

– Сідай, – Тік показав на диван. – А ти йди, я поміркую та знайду тебе, – сказав він вишукано одягненому чоловікові.

– Я залишу вам папери. Ознайомтесь, проект вартий вашої уваги, – сказав той.

– Залиш… І йди…

Осока сів і поглядом оглянув кімнату. Біля стіни стояв завдовжки десь два з половиною метри і заввишки в півтора акваріум. Важко було пригадати назви риб, що там плавали, – це були повноцінні риби, схожі на тих, що він бачив у морі під час відпочинку в Єгипті. Між акваріумом і буфетом-холодильником стояла скляна шафа з двома десятками колекційних рушниць, а на великих фотографіях, що займали простір між буфетом і шафою, були чоловіки в армійському одязі з рушницями. На кожному фото біля ніг чоловіків лежали трофеї: лось, кабан, зайці, – а на найбільшій фотографії мисливець уперся ногою в тушу великого бурого ведмедя.

– Марш на терасу, і двері зачиніть! – наказав Тік.

Квадратний і жінкоподібний вийшли.

– А ти оживи мене своїми рученятами. – Він усміхнувся губатій жінці і сів у крісло.

Розкоса встала позаду Тіка і почала масажувати його голі плечі. Тік заплющив очі. Невдовзі його щока перестала сіпатися. Поглядаючи на Осоку, жінка масажувала лису голову Караваєва.

– Настю, ніжніше! – Тік скривився і розплющив очі. – Що, вражає? – самовдоволено запитав він у Михайла, показуючи рукою на акваріум.

– Такий великий я бачив в Будапешті, у тропікаріумі.

– Це персональне замовлення, везли з Іспанії, а риб збирав по всьому світу. Тобі душно? – несподівано запитав Караваєв.

– Ні, – відповів Осока.

– А мені душно. – Тік покосився на кондиціонер. – Не вмикаю цю коробку, в мене на нього алергія, чхаю як Бивалий в «Операції “И”». – Він поплескав губату по пухкій руці й усміхнувся. – Вона така молода, що навіть Бивалого не знає. Ти любиш попаритися, редакторе? – Це знову пролунало несподівано.

– Попаритися? – здивувався Осока. – Ні, не люблю.

– Ось і я не люблю. А раніше – ой, як любив. Особливо в лазні. Тато мій на дачі сам лазню побудував на березі річки, сам квас робив, віники березові в’язав. Тепер уже немає тієї лазні. Ти воду любиш?

– Я люблю в морі купатись, а в річці не люблю.

– І я люблю море… Тато мене з дитинства на море возив. – Його бліді щоки зашарілись. – Я виріс у хорошій, освіченій сім’ї. Татові, царство йому небесне, – Тік перехрестився, – було двадцять два, коли я з’явився на світі. Мій батько