Анастасія Винник - Коли повертається веселка

ви, вона не тому мене відправила. Їй просто вже навіть ходити важко.

– Навіть так? – Тік звів брови. – Ну добре, я не лінивий. Перевірю, чия кров тече в жилах пацана. – Він знову підлив собі коньяку.

– Василю Максимовичу, перед смертю людина не стане брехати.

Караваєв відмахнувся від цих слів, як від надокучливої мухи:

– Ще як буде! Тільки питання, навіщо, яка їй з того користь? – Він почав ходити по кімнаті, попиваючи напій. – А ось яка. – Тік зупинився. – Я людина багата, Роман – мій племінник, отже, теж не бідує. Ось Зоріна і вирішила прилаштувати синочка. Але я не лох, я все перевірю, зарубай собі на носі. Їй не вдасться обвести мене навколо пальця.

Квадратний і жінкоподібний стояли на терасі і, дивлячись у кімнату, про щось розмовляли.

– Ой, цікаво дівки скачуть, по чотири штуки в ряд… – знову пробурмотів Караваєв, чухаючи дзвони на грудях. – Отже, так, всі розмови після того, як я отримаю папірець, на якому чорним по білому написано, що Дмитро – Романів син.

– Який папірець? – здивувався Михайло. – Свідоцтво про народження?

Тік подивився на Осоку, як на недоумка. Деякий час він дивився на нього своїми маленькими очима, потім поставив келих на буфет, склав руки за спину і нахилився вперед:

– Ти про аналіз ДНК чув?

Михайло кивнув і запитав:

– А як ви отримаєте той папірець?

– Це вже моя справа. І ось ще, Михайло Осоко, запам’ятай: усе, що тут було сказано, залишається між нами, інакше голову відкручу.

– Добре, – сказав Михайло, дивлячись на те місце, де нещодавно валявся «чоловік-змія». – Але Зоріна… вона знає, що я тут. Вона хоче поговорити з вами по телефону.

– Мало що вона хоче, – усміхнувся Тік. – Головне – чи хочу я. – Він подивився на Осоку, не кліпнувши. – Розумієш, я не довіряю ані тобі, ані твоїй Тетяні. Я взагалі нікому не довіряю, тільки мамі, а вона на небі. Тому мовчи про нашу розмову, як мої рибки.

– Зрозумів, – сказав Осока.

– Де, кажеш, вчиться Дмитро?

– В академії дизайну і мистецтв.

– Його прізвище Ладний чи Зорін?

– Думаю, Ладний.

– Все ти думаєш! – знервовано відповів Тік. – Ти прийшов до мене, не підготувавшись. Так не годиться, моїм людям багато роботи. Номер його мобільного ти, звісно ж, не знаєш…

– Я можу спитати Тетяну. Ще він є в її лікаря.

– Не треба. А ікона Дмитра в тебе є?

– Ікона? – розгубився Михайло.

– Ну, фотка.

– Ні.

– А Тетяни? Хотілося б знати ворога в лице.

– У телефоні має бути. – Осока поліз у кишеню.

– Твоя мобіла в охорони, – нагадав Тік.

– Отак, я забув…

– Жорику! – крикнув Караваєв.

Квадратний забіг до кімнати.

– Принеси його мобілу.

Жорик пройшов повз Осоку, за ним повіявся аромат хороших парфумів. Повернувшись, він простягнув телефон Караваєву.

– Дай редактору, – наказав Тік.

Михайло відкрив фотогалерею і знайшов одну з останніх фото. Хоча Таня там була і не на першому плані, але її обличчя було добре видно.

– Ось, друга праворуч – це вона.

Тік надів окуляри.

– Нічого лялька. Скільки їй років?

– Тридцять вісім чи тридцять дев’ять.

– Нічого не знаєш! – розізлився Тік. – Жора, перенеси ікону в мою мобілу.

Осока мовчки спостерігав, як квадратний своїми товстими пальцями майстерно оперує телефоном.

– Усе, готово. – Жора простягнув обидва телефони Караваєву.

– Йди, – кинув Тік, і квадратний повернувся на терасу до сумуючого напарника. – Ти теж іди, я сам тебе знайду, коли що, – сказав він Осоці. – Хоча зачекай. Дай мені номер Тетяни.

Продиктувавши номер, Осока взяв піджак і краватку і попрямував до виходу. Але, не дійшовши до дверей, зупинився:

– На рахунок аналізу ДНК… Розумієте, хлопець не знає про мамину хворобу. Зробіть так, щоб…

– Як це не знає? – здійняв брови Тік.

– Вони не спілкуються.

– Не спілкуються? А чому?

– Не знаю.

– Знову ти нічого не знаєш! Все, йди, ти мені набрид! – гаркнув Тік.

І раптом Осоку прорвало:

– Слухайте, не треба на мене кричати! Я прийшов до вас не з цікавості, я прийшов за проханням людини, яка помирає, розумієте? По-ми-ра-є! Я розумію, що для вас її життя – що життя комара, але я не вимагаю чогось надзвичайного, просто не кажіть її сину, що вона хвора. Це її бажання!

Квадратний і жінкоподібний перестали розмовляти і наблизились до вікна.

– Ідіть до чорта! – прикрикнув на них Тік, і вони покірно вернулись на терасу. – Це моя справа, кому і що говорити, – сказав він Осоці. – Все, йди і помовчи.