Максим Анатолійович Бутченко - 1918. Місто надій

поглянув на труп, а тоді як заворожений уп’явся поглядом у злощасний портсигар. Він не розумів, чому це раптом у ньому здійнялась така хвиля жорстокості, буря ненависті, ураган зла. Усе в нього всередині перевернулося, ніби хтось поміняв його органи місцями. Так-так, саме ця мить підвела останню риску, за котрою лишився колишній царський офіцер. Він – армійський імперський служака – залишився там, у минулому, з усіма своїми звичками, словами, честю, зрештою. Ні, читачу, це не порожні слова, які, бувало, сам Віктор Сергійович промовляв на якому-небудь дворянському зібранні, піднімаючи кришталевого келиха із шампанським за здоров’я царя – ще й ще раз ні! Щось сталося в той момент, коли ніж було встромлено в живіт сиплого бідолахи, коли приводом для вбивства стало нестримне бажання оволодіти чужим. Усе, немає більше колишнього дворянина, немає вельможного пана з вишуканими манерами, немає та й край! Адже Примаков разом із бідолашним волоцюгою вбив і самого себе. Порішив свою стару особистість, давши волю новій. Кривава посвята в червоні командири відбулася саме тут і тепер – цієї холодної весняної ночі.

Щойно сиплий сконав, навколо запанувала жахлива тиша. Ніби завмер увесь вокзал, павутиння тиші заснувало залізничну станцію, затихла разом із мерцем уся природа. Віктор Сергійович нахилився, схопив портсигар, але зашкарублі брудні пальці сиплого тримали річ мертвою хваткою. Господи, та що ж це за чортівня така, і знак її поблискує в мертвих руках убитого!.. Помалу – ніби в якійсь страшній грі – Примаков розтискав пальці, щоб звільнити заповітну коробочку. Коли справу було скінчено, він витягнув кинджал із трупа й підвівся. Тоді байдуже подивився на бездиханне тіло, ніби на викинуту, непотрібну річ. Розвернувся і пішов до потяга.

Примаков ішов твердою ходою. Кожен його крок був подібний до удару молота об землю. Який же він сильний! Який міцний кожен його рух! Хто здатен кинути йому виклик? Усі вони – рано чи пізно – будуть мертві! Він прийшов саме в той момент, коли поїзд готували до відправлення. Солдати товклися, як Марко в пеклі, затягали мішки у вагони, завантажувались шумно, з матюками.

– Товаришу Примаков, покваптесь! – біля офіцерського входу стояв Верховний головнокомандувач радянськими військами Півдня Росії Володимир Олександрович Антонов-Овсієнко.

Це був худорлявий чолов’яга. Чималий ніс ледве поміщався на вузькому, злегка витягнутому обличчі. Тонкі хвилясті вусики виходили далеко за обриси його фізіономії, характеризуючи свого власника як емоційну й нестриману людину.

– Володимире Олександровичу, поспішаю, – сухувато відповів Примаков.

– Воно-то й так, у нашому становищі не слід баритися, – несподівано підтримав розмову Антонов-Овсієнко, очевидно натякаючи на вимушений відступ із Києва.

– Розумію, про що ви, Володимире Олександровичу, але дарма ви так непокоїтесь про поразку, це пусте, – так само сухувато промовив Примаков.

– Он як! Звідки стільки впевненості? Наш класовий ворог тисне по всіх фронтах, – сказав Антонов-Овсієнко.

– Так, ви маєте рацію. Лише той переможе в цій війні, хто виявиться безжальнішим до ворогів.

– То це всім нам відомо.

– Авжеж. Лише одного нам досі не вистачало.

– Чого ж?

– Відмовитися від будь-якого жалю до буржуазної наволочі. Жодної краплі жалю! Вони – це річ, котру належить знищити…

– Звісно, що так…

– …і робити це слід захоплено, з насолодою, тому що лише так і можна знищити всю цю заразу.

– Гм, Вікторе Сергійовичу, ви схожі на Муравйова…

– Ні-ні, пробачте мене, якщо ваша ласка, але слабкість Муравйова полягала в тому, що він робив це з капіталістами та всіляким іншим падлом за велінням розуму, а треба за покликом серця. Серцем ненавидіти петлюрівців. Серцем!

– Справді, не знаю, що й казати.

– Володимире Олександровичу, думаю, що й ви зможете збагнути те, що зміг зрозуміти я.

– Цілком можливо, цілком…

Антонов-Овсієнко проговорив останні слова протяжно, ніби давав знак, що бесіду закінчено. Примаков хитнув головою, поставив ногу на сходинку й жваво заскочив до вагона. Зайшов у купе, в якому його оселили, сів і заплющив очі. Дорога була неблизька. Треба дістатись до Харкова, організувати там оборону й зупинити нашестя німців і українців. Справа непроста, але чомусь Віктор Сергійович відчував душевне піднесення. Він видихнув. А тоді підвівся, пошукав у кишені шинелі й дістав позолочений портсигар. Річ поблискувала жовтими промінчиками, ніби шматочок сонця. Яскравий, начищений метал, прикрашений різьбою і вкритий невідомими символами, виявився таким красивим, що Примаков завмер, ніби зачарований. Він крутив портсигар, обертаючи його під різними кутами. А потім легенько зачепив нігтем кришку, і механізм одразу спрацював – кришка відскочила, портсигар розкрився. У ньому зручно розташувались тільця зім’ятих білих заводських сигарет упереміш із газетними самокрутками. На внутрішньому боці виднівся царський двоголовий орел, що тримав у лапах меч і скіпетр, а голови хижо висолоплювали свої язики. Але просто на груди орлові було наліплено грубо зроблену, виточену з дешевого металу зірку, пофарбовану в яскраво-червоний колір. Нерівні пелюстки зірки ніби пробивали наскрізь плоть царського символу, і ледь помітні крапельки червоної фарби стікали вниз, зрошуючи меч і скіпетр. Новий знак виявився сильнішим за попередній, адже імперія впала – і знову хай живе імперія! Примаков гмукнув – він убив людину за дрібну й непотрібну річ, за саморобну зірочку, криво наліплену на кришку. Нікчемна цяцька за нікчемне життя! От чудасія! Віктор Сергійович ошкірився, відклав портсигар, знову заплющив очі. Щось зародилося в нього всередині, оселилося в його душі, розпирало йому груди. Не маючи більше сил стримуватися, він широко посміхнувся, і ця посмішка оскалом розпливлась на втомленій, страшній фізіономії більшовицького командира.

Розділ 16

Ганна Дмитрівна поклала руку на плече чоловікові. Той