Максим Анатолійович Бутченко - 1918. Місто надій

із полум’я, і стиснув у кулаках. Я отетерів. Тремчу, як осиковий листок… А він нахилився, посунувся до мене… Жах мене охопив… Пика його вся пошрамована, очі горять, немовби в кота, і полум’я в’ється над головою, ніби на вітрі… «Ось тобі моє число! Справжнє, істинне, повне! Служи мені та знищуй ворогів моїх!» – промовив велетень. І лясь мене по долоні! Чую я, що геть обробився. Скочив на ноги й бігом – світ за очі… А потім раз – та й опинився на порозі будинку. Як? Невідомо як! Побіг я, значить, далі, туди, де мав зупинитися наш загін. Мчу щодуху… Коли глянь – а в моїх руках щось таки є! Розкрив долоню – портсигар! Відкрив я його та й бачу – зірка червона, горить полум’ям, як жива…

Сиплий незнайомець скінчив своє оповідання, почмокав губами, поворушив руками. Трохи підняв свою цяцьку, ніби намагався намилуватися нею, вп’ястися в неї очима, щоб лишитись ось так загіпнотизованим, зачарованим навіки. Примаков стояв стовпом. Він не знав, що тепер робити, говорити, як мислити. Страшні, досі не відомі картини попливли перед ним, змішуючись у різнокольоровий калейдоскоп. Як же так? Якщо немає неземної сили, то що ж це таке? Якщо немає божества, значить, немає і вічної правди та брехні, а є лише пролетарська, людська, більшовицька. Отже, тільки й треба, що докласти більше зусиль, стати супроти всіх напастей і роздушити ворогів революції! Гей, хто супроти нас? Гей, хто зупинить нас?

– Ану, дай подивитися, – сказав Примаков і простягнув руку.

У відповідь сиплий щось незадоволено забурчав.

– Дай, кажу тобі, – нетерпляче повторив Віктор Сергійович, бажаючи отримати від незнайомця загадковий портсигар.

– Ото вже ні, товаришу, облиш. Сказано мені не давати його нікому. Лише я єдиний його власник, – суворо сказав сиплий.

– Що? Суперечити командиру? – обурився Примаков.

– Аж ніяк, тільки те, що мені наказано його охороняти.

– Дурниці! Швидко віддай мені!

– Не можу, товаришу. Не можу, бо лихо тоді буде!

– Нісенітниці! Сказано тобі віддати, значить, виконуй наказ!

– Не можу, хоч убий, а не можу!

Сиплий трохи підвівся й спробував був позадкувати, зайти за колоду, на якій сидів, але незграбно похитнувся і втратив рівновагу. Він хотів закричати, що нізащо не віддасть цю річ, бо вона гріє його серце, дарує сили, є джерелом якоїсь надзвичайної могутності, невідомої йому раніше. Але він затнувся, тому що вмить увесь занімів, і його вуста ніби заціпило раптовим паралічем. Руки покорчило, тіло заціпеніло. Примаков намірився був вирвати портсигар, але сиплий вчепився в нього, стиснувши намертво пальці. Якби ж то знали вони, за що змагаються! Якби ж тої миті перед ними постав невідомий посланець і звістив їм усю сутність того, що з ними відбувається! Якби ж б він застеріг їх, відкрив їм очі: вчинки їхні змінять так багато, що чотири покоління потонуть у неправді, тому що брехня подібна до туману, з котрого важко знайти вихід. Скільки душ буде загублено! Скільки людей зіб’ється на манівці, заблукає й не знайде дороги назад, загрузне у смердючій твані й не зможе виборсатися звідти аж до смерті!.. Навіщо людині воля, коли найперше, що вона творитиме, – це зло? Як уберегти світло, якщо довкруги непроглядна тьма?

Примаков дивився, як оступився сиплий, як він намагався відступити, притискаючи однією рукою до грудей портсигар. Тоді червоний командир ступив крок уперед. Він спробував був схопити бажану річ, вирвати її зі стиснутих пальців цього чудернацького типа, але щойно торкнувся золотої коробочки, як сиплий замимрив, забурмотів якісь незрозумілі слова. Ух, яка сила вселилась у Віктора Сергійовича! Яка шалена енергія наповнила його м’язи! Який лиховісний блиск з’явився в очах! Він раптом за будь-яку ціну запраг оволодіти цією магнетичною річчю, і ніхто не міг стати на заваді цьому. Ніхто! Тому він схопився за портсигар і щосили смикнув його до себе. Але тут сиплий вивертівся й спробував розвернутися, щоб стати на ноги. Побачивши цей маневр, Примаков схопив бідолаху за каптан, обернув обличчям до себе і вдарив. Чолов’яга впав на замерзлу землю, як падає зрубане дерево, але навіть тоді він спробував повзти, бажаючи сховатися, утекти від свого нежданого мучителя. Однією рукою сиплий продовжував міцно притискати до грудей заповітну річ. Віктор Сергійович замахнувся й хотів був повторити удар, та марно – його жертва й цього разу вивернулась. Тоді, в одну мить наповнивши повітрям легені, щоб хоч якось розбавити сконцентровану всередині емульсію зла, червоний командир загарчав, як дикий звір. Це несамовите гарчання, що проникало до найтоншої жилки, мало прикувати нещасного до землі, тому що страх – це перше, що проникає в людину з моменту народження. Сиплий хотів був підвестися, утекти з цього клятого місця, та Примаков умить вихопив кинджал із тонким гравіруванням власного імені, подібним до сріблястих судин на крицевому тілі, і з придихом, напружуючи всі м’язи, розриваючи атмосферу різким рухом, устромив його в живіт супротивника. І тоді сиплий склався, зігнувся, як маленька дитина, ніби збираючись вирвати залізо зі свого черева, та лише провів рукою по кістяній рукояті, торкнувшись долоні Віктора Сергійовича. А той усе дивився на свою жертву розширеними зіницями й робив поступальні рухи, ніби хотів устромити зброю ще глибше, протнути його спину, продірявити наскрізь.

– А-а-а, – застогнав сиплий.

Йому ставало все гірше, ватяне тіло обвисало на руках Примакова, а золочена кришка портсигара миготіла перед очима.

– За… за… що?… – прошепотів сиплий. Його питання – питання відчаю та безпорадності – ніби зависло в повітрі, матеріалізувавшись темною плямою крові на землі.

– Будеш тепер знати… Як чинити опір… більшовицькій владі, – відповів недоладно Віктор Сергійович, карбуючи кожне слово, ніби вистукуючи його по буквах, і зловісний дзвін ішов луною далеко навкруги.

Ще трохи, зовсім трошки сиплий тримався за кулаки червоного командира, а потім опустився на землю, ніби зламана лялька. Примаков