Максим Анатолійович Бутченко - 1918. Місто надій

серці… А якщо там петлюрівці? Уб’ють на місці, та ще й зрадіють, що я, наче останній йолоп, прийшов до них у самісінькі лапи. Підходжу, душа в п’яти скаче! Дивлюся: кам’яна стіна замість огорожі, багато хатинок стоїть позад великого двоповерхового будинку. І вогник – такий туманний! Ох, думаю, будь-що-будь!.. Підійшов я до вікна, зазирнув – темно, як у льоху… Сів я, закурив і міркую, що ж мені робити… Хто там усередині? А якщо нікого, то чого мені боятися? Може, там діти ховаються? Ось так…

Раптом чолов’яга замовк. Він лише ледь ворушив губами, ніби намагаючись повернутися в ту мить і вирішити, як же йому треба було вчинити, який вибір зробити. Примаков уже хотів був піти, але щось його стримувало.

– І що далі? – спитав він сиплого.

А той здригнувся, ніби отямився від летаргічного сну.

– Так ось… Значить… Думаю собі: хай буде, що буде! Що ж я такого накоїв тяжкого, чого війна не спише? А якщо й буде суд, то нехай він вершиться зараз! Підвівся я та й підійшов до дверей. Штовхнув, а двері візьми та й відчинись! Мене страх так і пройняв! Сіни ж бо, неначе моя хата в селі! Простяглися, ніби й кінця-краю їм немає. Хотів я був тікати зо страху, та не можу поворухнутися. Став стовпом! Думаю, чортівня якась коїться! І не було кого на підмогу покликати, занімів, як є, кажу, занімів! Придивився я: а вогник там, у хаті, десь далеченько. Світить так яскраво… Ну, думаю, не дізнаюся, що там – шкодуватиму довіку! Ступив я крок, тоді другий – ніби півверсти пройшов. Ступив ще один – ох, як версту! Обернувся я, а позаду темрява – тікати б, але куди? Придивився я – ось іще один крок, і можна увійти до кімнати. Думаю, піду, що мені, бездітному, втрачати! І пройшов – опинився в таких хоромах, аж примружився. Блищить усе, золотом сяє! А іноді подивишся – то ніби зелене таке, як ряска на воді. Аж очі сліпить! І на величезному дивані сидить мужик – бородатий, як і я. Лице, як у кабана, сите, відгодоване. Плечі широкі, у три аршини. Ручища, як дві лопати. Обернувся до мене цей мужик…

Знову сиплий замовк. Якась смертельна блідість проступила на його обличчі, однак Примаков цього не помітив, бо було темно. А якби й помітив, як змінився сиплий, то побіг би світ за очі: жах перекосив фізіономію оповідача так, ніби він був немічним з народження. Чолов’яга щось замимрив, намагаючись оволодіти собою, налаштувати свій мовленнєвий апарат, зрештою, стати звичайною людиною. Примаков дивився на спроби сиплого – на те, як він хрипить, сопе і здригається. Віктор Сергійович забув про все на світі. Він був такий захоплений розповіддю, що понад усе бажав дослухати її до кінця.

– Ну ж бо! Говори нарешті! – загарчав він.

– А-а-а, – протяг сиплий.

Він глибоко дихав, похитуючись, ніби на спіритичному сеансі мадам Жозель. Та що ж це за дивина така?!

– А-б-в, – запинався сиплий.

Іще півхвилини він смикався, ворушився, а тоді врешті продовжив.

– Так… Ось… Обернувся він та й каже таким паскудним голосом, як у домовика. Хай мене грім поб’є, домовик! «Чого ти прийшов до мене? Чи шукаєш чогось?» – так промовив спокволу… Я стою собі, як стовп… Не знаю, що й мовити… Кажу нарешті: «Шановний пане, я чоловік простий, ось прийшов вас навідати… Та й годі з мене…» Сказав, а сам метикую – чого ж бо я, дурноверхий, назвав його паном? Певно, геть стратив глузд… Я ж у Червоній армії, вільний селянин… А тут «пане»! А якщо він того… З тих, нових… Образиться, їй-богу… Ох, і вскочив же я в халепу! Тут здоровань пожвавішав, повернув до мене свою морду, блиснув очима та й каже: «Бог не ображається, не та в нього натура, товаришу». Тут я вже мало не всрався. Звідкіля він відає, що в мене на думці? Чому сидить тут, у хоромах, та ще в таких величезних…

Сиплий зробив паузу, і Примаков глянув на чолов’ягу з недовірою.

– Ти, певно, п’яний був… А здоровань цей не хто інший, як місцевий пан. Нагуляв жиру на народних харчах, експлуатуючи робочий клас, – Віктор Сергійович намагався подати аргументи, щоб заспокоїти навіть не сиплого, а радше самого себе.

Трохи помовчав, а тоді додав:

– Та й Бога цього, триклятого, немає. Звідки йому взятися – з неба він упав, чи що?

Сиплий видихнув:

– Отож-то й воно. Я йому кажу: «Товаришу, коли вже так сталося, вибач мене, будь ласка – піду я далі, до своїх…» А він мені: «На краю села? Це там, де п’ятдесят п’ять душ, на котрих тридцять дві гвинтівки й один кулемет? Ну що ж, коли бажаєш, то йди собі». Тут я геть злякався. Думаю, хоч би не накласти в штани з переляку. Ох, що за халепа, куди б його втекти… А тоді… Ох, ти ж… Випростався він на повен зріст і виявився таким високим, що затулив собою лампу, яка висіла на стіні… І темрява мене накрила, тобто його тінь… Я і всівся просто на підлогу… Смерть моя прийшла, думаю, ну що ж, коли помру, то хоч молодим! А він підвівся, простягнув свою лапу до столу, загріб щось та й прокричав: «До мене йди, до мене!» Поповз я до нього, геть-чисто поповз рачки й опинився біля мужика цього… Підвів голову – матінко, геть чорна фігура, лише вгорі, над самою мордою, полум’я колихається… Святі угодники, захистіть мене… «Не тим ти угодникам молишся, не тим. Я покажу тобі свою, справжню правду!» – прогримотів велетень. Одну лапу підніс до голови, ніби мух ловить. Раз, раз, по полум’ю б’є та й не обпікається, шельма… А потім бац! – плеснув у долоні – закрив цяцьку, яку раніше взяв