Анатолій Чабан - Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.

до іншого села було голе поле. І було одне село на захід, 3 кілометри одне від одного. Ці два села ми повинні були взяти.

А звідти о 5 годині ранку мала початись атака наших дивізій. Всі машини мали бути на цих позиціях (західніше цих двох сіл) при першому світлі. Рухатись машинам було важко. У перший день оточення в армії залишилось 15 тисяч машин. Гілле дав команду 50-60 тисячам оточених переугруповатись як піхота, вони б були більш мобільними. Це було б логічно. Спочатку командування хотіло оборонятись, а коли відступали, не хотіли залишати техніку. Гілле наказав знищити колону машин.

Вже три тижні ми везли ці красиві машини з собою. Що там було? Декілька тисяч найкращих машин зв’язку, штабні, мікроавтобуси, німецькі вантажівки, у них німецький вантаж: різні валізи, туалети, крісла, матраци, акордеони, губні гармошки і різні ігри.

Від Петсамо (біля Арлона, Бельгія. — Ред.) до Чорного моря німецька армія загарбала собі всі матеріали і багатства, що збільшувались з кожним роком. Якби ми зробили як азіати, 75 відсотків баласту викинули, тоді б ми могли боротись, спати і їсти, і йти далі. Переможені, німці в снігу і грязюці Росії у 1943-1944 роках — наслідок складного забезпечення армії, що під баластом більше не може ходити. Однак не мало сенсу сперечатись про цю проблему під час «котла», бо командування говорило: врятуйте матеріал. Через цю техніку (кілька тонн вантажу) ми втратили не один день. І, врешті-решт, ми їх кинули в полі, і вони були знищені російською артилерією і танками.

Напередодні 16 лютого у нас залишилось 20 танків, понад 1 тисячі вантажівок (раніше їх було 15 тисяч) і кількасот легких возів, які ми взяли для поранених у різних селах.

З 9 вечора (16 лютого. — Ред.) у Шендерівці був великий хаос. Ми повинні були стояти в Новій Буді. Якщо ми не втримаємось то це буде недобре всім. Я був хворий — з температурою 40°, але я командував. Зв’язок з підлеглими був через естафету (передавали один одному. — Ред.).

Об 11 годині я хотів проїхати в Шендерівку і зайнятись там плануванням виходу бригади. Через 50 метрів мені довелось розпрощатись зі своєю легковою машиною. Жахлива колона текла як річка серед села. Вантажівки, вози у 4-5 рядів один за одним. Я намагався знайти кожний віз, на якому були «валлонці». І я знайшов 50 осіб своїх, і я їм сказав: «Ідіть, брати, пішки». Нас чекала велика драма. Ворог наступав з півночі на танках і наближався до Шендерівки. Вже 10 година вечора. Радянська артилерія стріляла по селу. Всі будиночки горіли, і було світло. Це легше було для росіян — досить точно їх снаряди попадали в колони. «Катюші» стріляли, наші машини з бензином горіли. Нам повезло. Декілька десятків машин були вперемішку з пораненими на возах. Багато поранених на полі. Скрізь кров. І при світлі вогню це мало страшний вигляд. Машини, що горіли, повністю блокували хід. Тільки одній парі вантажівок вдалося проїхати. Переїжджали поранених коней, які лежали на дорозі. Хаос.

Все було видно від вогню. Мені вдалося пройти через цю мертву колону.

До 5 години «валлонці» і «вікінгці» були у Новій Буді. А потім через міст відступали до своїх. Колона була 2 кілометри довжиною і 50 метрів шириною: танки і вантажівки. Я зібрав своїх «валлонців». Колона була хаотична. Колону німців обстрілювали росіяни із танків і гармат, бо вони були на висоті і їм все було видно. Останні 20 німецьких танків вийшли з колони і поїхали в напрямку ями. Штаб бригади «Валлонія» отримав команду при першому світлі наступати вперед і взяти участь у вирішальному ударі на рятування.

Хаос був великим. Шендерівка здалась за 1 годину. Росіянам вдалося взяти Шендерівку, і російські танки знищували німців. Внаслідок контратаки втратили всі німецькі танки. Баланс: 1 танк німецький — 10 радянських. Я бачив вбитими німецькі екіпажі, які мали Рицарські хрести.

Під захистом танків німецька армія 17 лютого із південної частини Шендерівки пішла на південний захід. Пішов сніг. Ми пішли (бігом!). Важко йти: з однієї висоти на іншу.

Скрізь були машини, поранені і вбиті. Ворог постійно стріляв. Скрізь крики. Коні з пораненими були всюди. Нарешті, був наведений порядок, але в цей момент пішла хвиля радянських танків, і вони переїхали вози з пораненими. У нас більше танків не було. Однак ми рухались далі.

Ми прийшли до одного лісу, а потім — яма. Раптом ми побачили на одній висоті радянських, які атакували з південного заходу. Я взяв бінокль: це радянська кавалерія. Вона намагалась знищити останні німецькі підрозділи чи частини. Жах! Коли будуть німецькі танки? Ми пройшли понад 10 кілометрів — нічого не видно. Все далі й далі, я хворий, у мене висока температура.

«Валлонці» були першими в колоні. Побачили ще одну висоту й танки. Всі кричали: «Нарешті!». Але це були радянські танки. Ми знову пішли вниз, у яму. Там було дуже багато снігу. Ми думали, що це вже все. Там було два німецькі солдати з ручним протитанковим гранатометом «Панцерфауст», і ні на що вони не реагували. Один «валлон» й один німець взяли із їхніх рук гранатомет і пішли на гору. Вдалося вистрілити по танках: два вибухи. Молодий німецький офіцер, який бігав зі мною, побачив цю сцену і на радощах став танцювати на даху. Раптом снаряд — і німецький офіцер був убитий.

Після того, як три радянські танки були розбиті, я взяв свій автомат, кілька магазинів і триста боєприпасів і став стріляти по козаках до того часу, коли кільком сотням німців і «валлонам» вдалося вийти з ями. Попереду був танк, і ми пішли в атаку.