Анатолій Чабан - Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.

У Новій Буді ми пекли манний хліб із муки і цукру і по 1/4 частині давали кожному воїну. У селі порізали корів і два рази в день кожний боєць отримував шматок м’яса. Дуже швидко ми прийшли в себе і дивились, як готується суп. За 2 кілометри північніше Шендерівки ми знайшли польову кухню, яка загрузла в полі. Вона була з сотнею вантажівок. Було дуже важко, але нашим поварам вдалося відбуксирувати кухню, і ми почали готувати смачний суп. На місці знайшли тару для транспортування супу: дві бочки без верху. Повантажили їх на візок, дорога була в’язкою, тому 3 кілометри долали 8 годин. Коли цей візок приїхав уночі в Нову Буду, то бочки були майже порожні, а в супі була грязюка і лід. І наші рядові відмовились їсти цю страву. Краще «солодкий хліб» і шматок м’яса.

...Удень і вночі Шендерівка була під «ковдрою „Катюш“». Повсюди ми бачили вбитих коней, пошкоджені машини і трупи, які ніхто більше не ховав. Під шпиталь ми використали приміщення правління колгоспу. Воно скрізь було відкритим, і наші поранені мінімально мали дах. Ліків і бинтів у «котлі» вже не було.

«Катюші» попали в будинок колгоспу. Дах завалився, і кілька десятків поранених загинули. Кров була скрізь. Деякі поранені збожеволіли і кричали проти жахливого шуму цих «Катюш». Тих, хто залишився живими, ми знімали і клали на землю. Незабаром тут лежало понад 1200 поранених різних військових частин. Йшов дощ, всі були мокрі; сушитись не було де, і було дуже холодно. Вже після вівторка (вірогідно, 15 лютого. — Ред.) було мінус 20. Сотні поранених лежали на землі, у них були страшні обличчя.

Увечері йшов сніг. І дуже скоро було снігу майже 25 сантиметрів. Близько 20-30 тисяч людей чекали в балці села, чекали кінця драми. Даху більше не було. Нам здавалось, що це армія Наполеона у Березино.

Ми часто бачили, як рядові, незважаючи на небезпеку, розкладали багаття. Спати не можна. Горів кожний будинок. З ями ми бачили кількасот вогнищ, біля яких бідні рядові намагались висушити свій одяг. Всі сподівались на долю, але нічого не траплялось. Вранці люди навіть не хотіли снідати, вони без кінця дивились на південний захід. Дуже частими були звукові галюцинації і залпи «Катюш». Поранені кричали, і лікарі не знали, що треба робити. Ці 1200 поранених були на підводах. Вони притискувались близько один до одного і намагалися не вмирати. Декілька сотень возів збилися докупи. Худі коні, як скелети, намагались їсти дерево з передніх возів. Інколи хтось кричав, інколи хтось рухався, а більшість мовчала під ковдрами. Інколи їздовий знімав сніг з облич поранених, які вже 10 днів на возах. Кожного дня поранені вмирали. Колір їх трупів — жовто-зелений.

У Новій Буді ворог знову атакував нас танками. Ми тільки оборонялись, бо бойове завдання «Валлонії» було нелегким. Ми повинні були залишитись у Новій Буді до останнього моменту і закрити прорив для інших. 11 годин вечора (15 лютого. — Ред.). Я дав команду легкопораненим, які могли йти пішки, йти на південний захід. О першій годині ночі ми займали свої позиції, як замок, зі сходу на захід.

На той час телефонний зв’язок між німецькими частинами був відсутній. Поранених з ями ми забрали вночі. Взуття вже розлізлось. Ноги були мокрими, інколи, як лід. Вранці на возах позабирали трупи, а на їх місце поклали поранених. Що робити далі, ми не знали.

У середу (16 лютого — Ред.), до 12 години, нам було вже зрозуміло, що повинні йти на прорив самостійно. Прорив через радянських мав бути в суботу, 12 лютого, але не був. Потім чекали до 13 лютого, до понеділка, а тепер 16 лютого. Досить часто нам повідомляли, що війська ідуть нам на зустріч, але...

Ми оборонялись до останнього патрона, їсти було нічого. Сотні поранених померли з голоду чи від втрати крові. Ворог скрізь. На півночі більшовики атакували із Корсуня, наші війська відступили остаточно.

Росіяни були за 3 кілометри від Шендерівки. Наші чинили опір у Новій Буді символічно. У вузькій ямі німецькі дивізії були під вогнем російської артилерії. Максимум 1-2 дні — і нам кінець. Ми готові були через голод здатися в полон. Незважаючи на це, були оптимістичні хвилини, коли думали, що все буде добре.

Мене викликав генерал Гілле. Там зібрались всі старші офіцери із сектора Шендерівки. Він виступив дуже коротко: «Давайте востаннє спробуємо врятуватись». Чекати більше не було сенсу. Завтра вранці о 5 годині прорив. Вибір: прорив або смерть. Іншого вибору не було. Сьогодні ввечері об 11 годині частина мала бути на вихідній позиції.

На нараді було два командири: корпуса і Гілле, які хотіли пояснити ситуацію. Вони оголосили, що відстань до звільнення була максимум 5 кілометрів. Якщо ми одночасно розпочнем наступ, а в нас 50 тисяч осіб, то зможемо прорватися. Після цього виступу ми знову отримали надію. Ми приїхали до частин з цією новиною.

До 4 години нам не можна відступати. У цей момент 10 тисяч воїнів в ямі Шендерівки вже пройшли 3 кілометри південно-західніше села. Після четвертої години наші війська можуть відступати. І то під сильним ворожим вогнем.

Упродовж маршу бригада «Валлонія» повинна зробити переугруповання і поступити в голову колони, і знову воювати з частинами, які роблять прорив. У цій ситуації нам все одно відводилась жахлива роль. Наші рядові знали, якщо ми залишимось на місці, нас чекає смерть. Всі повторювали фразу: «Завтра ми вільні. Котел „Черкаси“ закінчився».

Вночі (з 16 на 17 лютого. — Ред.) у ямі німецькі колони починають рухатись на південний захід. Йшли через Шендерівку, а потім пройшли через міст. Після мосту