Анатолій Чабан - Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.

Вранці ми були біля перших будинків Корсуня. Вийшли із машин, привели себе до порядку і під звуки маршу марширували в Корсунь.

13 лютого. Корсунь — дуже красиве місто. На південному сході було дуже глибоке озеро (вірогідно, Я. Дегрелль мав на увазі річку Рось. — Ред.) декілька кілометрів у довжину. Біля нього була висока гора з лісом. Навколо озера стояло багато білих, синіх, коричневих будинків. Береги озера з піщаними доріжками. Наприкінці озера велика ГЕС. Тут вода бігла з великою силою, і ми бачили червоне і зелене каміння. Було багато островів, на вершині одного був старий монастир у східному стилі (йдеться про палац на острові Коцюбинського. — Ред.). За 50 метрів від бурхливої води (гора Янталка. — Ред.) ми поховали своїх загиблих із штурмової бригади «Валлонія», вони «відпочивали», де високе біле каміння. А ми готували себе вийти звідси на волю.

«Котел» став маленьким. Пара кілометрів фронту північніше, пара — західніше і пара — на південь. Спочатку «котел» був просторим, як Бельгія, на цей час як одна провінція Бельгії.

«Валлонія» тримала оборону в селі Деренківці. Натиск росіян збільшувався. Ми поїхали з Деренківця і втратили 7 кілометрів. Ситуація була загрозлива. Вважалось, що в оточенні було 50 тисяч осіб, і ніхто не знав, що їх чекає.

Мій командир (Люсьєн Ліпперт. — Ред.) і я до 11 години приїхали до командного пункту дивізії для отримання бойових завдань. Ми побачили генерала Гілле з червоним лицем біля телефона. Він тільки що отримав жахливі звістки. Гарбузин, який ми мали захищати, вже в руках росіян, і вони досить швидко направляються в бік Корсуня. Гілле взяв свою важку палицю, вийшов і сів у «Фольксваген» і швидко поїхав у Гарбузин. Внаслідок контрудару його війська знову взяли Гарбузин.

Атаки наших дивізій вже починались на південно-західному напрямку і пару годин там вистояли, але без успіху, на який сподівався німецький штаб. Оборона росіян була дуже жорсткою. Наші війська були за 6 кілометрів від Корсуня. Ворог затискував нас. Ми розуміли, якщо ми швидко не переможемо, то через 1-2 дні нас чекає кінець. Солдати і офіцери вже не відпочивали через 10 діб. Більше одного тижня наступали і не спали (вірогідно, після Драбівки. — Ред.) жодної ночі.

Приймали таблетки первитін (PERVITIN — таблетки для льотчиків дальніх польотів, щоб не заснули за штурвалом; в оточенні їх приймали солдати. — Ред.). Спокою не було ніде. 50 або 60 разів на ніч дзвонив польовий телефон, і ворог постійно був навкруг наших позицій, спрямовуючи на них вогонь своїх гармат. Нерви були на межі. І я питав: як довго це може бути?

Внаслідок жорстокої боротьби останніх тижнів наші боєприпаси майже закінчились. Вже 8 діб ніякі літаки не сідали.

Щойно ми приїхали в Корсунь — почули гул літаків. Але нічого не було видно: хмари, дощ. Побачили лише білі парашути. Думали, російські. Але згодом побачили контейнери! У кожному було по 25 кілограмів боєприпасів або маленьких пакетів концентратів і шоколаду. У нас був малий запас продуктів.

У Корсуні ми пекли хліб. Дуже твердий хліб і шоколад були останніми запасами, і їх роздали 13 лютого. Кожний знав, що цей хліб міг бути останнім. Наш марш на південний захід визначений 13 лютого об 11 годині. У нас ще залишались ілюзії. У головному штабі були оптимісти. Справжньої ситуації ми не знали.

Нам говорили, що наступного дня (13 лютого. — Ред.), у неділю, все буде добре. Ми думали, що через кілька кілометрів — свобода. Вранці пройшов дощ. Вночі повний місяць. Для нас це добрий знак. Корсунь був освітлений красивими кольорами. Сріблясте випромінювання неба було казковим. Стало холодно. За допомогою кількох таблеток первитіну ми встигали все зробити.

Ми втратили багатьох людей і багато машин. Але для тих людей, які залишилися, машин вистачало. Близько півночі наша колона проїхала біля красивого озера біля Корсуня. Переїхали озеро через дерев’яний міст довжиною півкілометра. Він був побудований нашими саперами. Міст був дуже вузьким, і в колоні займали чергу. Декілька тисяч машин чекали. Ворог був дуже близько. Кожний солдат нервував. Регулювальники регулювали рух. Все було, як спортивний конкурс.

Навіть впродовж цього напруженого тижня інтендантські служби працювали як годинник. Все встигали справно. Вночі (вірогідно, з 13 на 14 лютого. — Ред.) ми зрозуміли, що наша доля залежала від пари кубічних дощок. Якби хоч один російський льотчик скинув бомбу на міст, то ні одна наша машина не змогла б виїхати з Корсуня. Один радянський льотчик намагався це зробити, однак шкоди великої нам не заподіяв. О 2 годині ранку ми були на іншому березі озера (річки Росі. — Ред.) і поїхали до наших позицій на південний захід...

Нова Буда чинила опір. Ліпперт взяв ручний кулемет-автомат і пішов на вулицю — і раптом крик. Це був крик людини, яка вмирала. Розривна куля застряла в грудях, і він впав на коліно. Він навіть ще рукою помацав лоб, взяв картуз, вірогідно, хотів померти в формі. Ми його взяли й понесли в будинок. Бригада «Валлонія» не хотіла залишати свого мертвого командира в руках ворога. Однак вночі радянські війська наступали і захопили ділянку Нової Буди. Вночі один лейтенант разом із добровольцями атакував ворога і взяв будинок, всередині якого було поховано Ліпперта. Вони відкопали тіло командира і під ворожим вогнем перенесли його до нас. Ми знайшли дошки, поклали на них тіло і хотіли забрати його з собою при відступі.

У Новій Буді через «Юнкерси» ми отримали 50 тисяч боєприпасів. Він (Гілле ? — Ред.) найшов нам воза для поранених і хотів відвезти