Джо Хілл - Пожежник

class="p1">Коли Отець Сторі запитав у Пожежника, хто йому потрібен, Гарпер аж ніяк не очікувала почути про себе, та саме вона була єдиною людиною, яку він назвав на ім’я.

— Двоє чи троє чоловіків і сестра Вілловз, якщо ваша ласка, Отче. Хтозна, в якому вони будуть стані. Щонайменше добу люди провели в тісному сховку, за температури, трохи вищої від морозу, тож страждатимуть від переохолодження. Тому, гадаю, варто буде мати під рукою медичну допомогу. Як щодо зібратися біля Парку монументів за двадцять хвилин? Я б волів рушати чимскоріш.

Служба скінчилася. Люди юрбилися у проході, повсюдно стояв гамір. Гарпер прокладала собі шлях крізь щільно притиснуті тіла й галас. Бен Патчетт казав щось — «Гарпер, ти ж вагітна, він геть з глузду з’їхав, якщо...» — та вона вдавала, що не чує. Наступної миті Гарпер уже була за величезними червоними дверима посеред сухого й лютого холоду, від якого пощипувало в очах.

Опинившись на самоті в лазареті, вона порозчиняла всі шафки, повигрібала звідти все, що могло стати у пригоді й поскидала в маленький нейлоновий наплічник. Кваплячись, Гарпер ліктем зачепила велику анатомічну модель людської голови. Та завалилася зі столу й розбилася об долівку.

Вона вилаялась, повернулася, щоб загребти ногою уламки — надто поспішала, щоб як слід підмести, — тоді завагалася.

Голова розпалася на кілька великих уламків. Половина обличчя дивилася на неї з виразом ідіотського подиву. Згорнутий у трубку і перев’язаний товстими гумками посеред уламків лежав стенографічний нотатник.

Гарпер дістала його з пощерблених шматків, стягнула гумки й поглянула на обкладинку.

ОСОБИСТИЙ ЗАПИСНИК ГАРОЛЬДА КРОССА

МЕДИЧНІ СПОСТЕРЕЖЕННЯ ТА ПЕРСОНАЛЬНІ ПРИМІТКИ

І ЧАСОМ ТРОХИ ПОЕЗІЇ

Вона поміркувала, що з ним робити, подумавши: «В таборі знайдеться не одна людина, якій стане цікаво, що Гарольд нотував за кілька тижнів до власної смерті». Зрештою, вирішила не вирішувати. Не було часу. Гарпер пожбурила його в шухлядку й пішла геть.

Капітан Америка чекав на сходах до лазарету.

— Я маю й інші маски, якщо тобі треба, — промовила Еллі, ведучи її прокладеними між будівлями розгойданими дошками. — Маю Халка, Оптимуса Прайма і Сару Пейлін.

— Так важливо приховувати наші справжні обличчя?

— Та не думаю. Але так почуваєшся ще більшою поганкою. Знаєш, наче ті хлопці, що грабують банки й усі до одного у клоунських масках? У мене здоровенний дівчачий стояк на стрьомні клоунські маски.

— Якщо тільки не маєш Мері Поппінс, то піду вже, як є. Але дякую, що спитала.

Еллі провела її повз язичницькі каменюки, що бовваніли посеред Парку монументів, до кам’яного вівтаря, де ідеально пасував би принесений у жертву Аслан. За ним стояв Отець Сторі, праворуч від нього — Пожежник, ліворуч були Майкл та Бен; ця картина навдивовижу нагадувала Гарпер «Тайну вечерю». Майкл навіть мав Юдину тягучу руду борідку, хоч злого умислу та страху був позбавлений.

— Еллі? — Отець Сторі підняв руку долонею назовні, наче благословляв. — Я обіцяв твоїй тітці, що ти в цьому участі не братимеш. Рушай до автобуса — сьогодні ти чатуватимеш браму.

— Я помінялася з Мінді Скіллінґ, — промовила Еллі. — Вона була не проти.

— І я певен, не буде проти, якщо поміняєшся назад.

Еллі кинула на Пожежника запитальний ворожий погляд.

— Я завжди ходжу. Відколи це мені не можна? Майк он йде. Він лише на рік старший від мене. Я заснувала Пильнувальників, а не він. Я була першою.

— Востаннє, як ти подалася на прогулянку з Джоном, твоя тітка Керол сиділа, вдивляючись у вікно та стискаючи один з твоїх светрів, і молилася, — відповів Отець Сторі. — Вона молилася не до Бога, Еллі. Вона молилася до твоєї матері, щоб та тебе вберегла. Не змушуй її знову переживати таку ніч. Змилуйся над нею. І наді мною теж.

Еллі й далі вперто дивилася на Пожежника.

— Ти підіграватимеш цьому гівноцирку?

— Ти його чула, — відказав Пожежник. — Біжи, Еллі, і не витріщайся на мене цим своїм вбивчим поглядом шістнадцятилітньої. Сама підеш чи тебе мотузком відтягти?

Ще якусь мить вона пильно дивилася на нього — розглядаючи, наче вишукуючи найкращий спосіб розквитатися. Тоді глянула на Майкла, розтулила рота, наче збиралася і його благати. Втім, Майк розвернувся у півоберта, чухаючи спину своїм палісандровим кийком, вдаючи, ніби не бачить, як вона на нього дивиться.

— Іди нахер, — сказала Еллі. Її голос тремтів від люті. — Йдіть ви всі нахер.

Наступної ж миті вона чкурнула до дерев. Колись і Гарпер була здатна так рухатися; вона досить жваво пригадувала, як це — коли тобі шістнадцять.

Отець Сторі всміхнувся, усмішкою, страшенно схожою на гримасу.

— У притаманній їй солодкомовній, лагідній манері дівчинці таки вдається чітко висловити думку, правда ж? Я б додав, що, порівняно з матір’ю, Еллі Сторі має просто взірцеву витримку.

— Пилять, — промовив Бен Патчетт. — Я забув взяти ліхтарика.

— Не турбуйся, Бене, — заспокоїв його Пожежник, стягуючи рукавицю. — Я прихопив світло.

Його рука зі слабким посвистом спалахнула у згустку блакитного полум’я, осяявши коло діаметром у десять футів. Валуни відкидали потворні тіні, що спускалися до половини пагорба.

Коли Гарпер ставала поряд з Беном Патчеттом, той важко глитнув слину.

— Ніколи до цього не звикну, — промовив він.

7

Вони йшли слідом за Пожежником від церкви до соснового бору, де вже не було жодних дощок. Сніг там був крихким, мерзлим і дзеркальним на поверхні, тож більшу частину шляху пагорбом донизу вони подолали, не лишаючи жодних слідів.

Донизу? Здавалося, що прямують вони до води. Гарпер здивувалася, бо очікувала, що вони всі завантажаться в авто.

Нога жінки провалилася крізь блискучу шапку снігу, і вона поточилася на Бена. Він допоміг їй випростатися, а тоді обхопив руками попід пахви.

— Дай-но я допоможу, — сказав він. А тоді кинув з-під каптура погляд на Пожежника і пробурмотів: — Яке божевілля, брати тебе з собою.

Важкий і неприємний на дотик предмет у його кишені притисся до її руки, від чого Гарпер насупилася. Вона засунула пальці до кишені його пальта й відчула револьвер: витесане з горіхового дерева руків’я, холодний сталевий курок.

Крутнувшись, вона вивільнила руку.

Він глянув на неї, злегка всміхаючись.

— Ти мала б запитати, чи то пістолет, чи то я такий радий тебе бачити.

— Нащо він тобі здався?

— Справді треба питати?

— Вибач, — промовила вона. — Мені здавалося, ми йдемо допомагати людям, а не стріляти в них.

— Ти йдеш допомагати людям. Я зголосився на цю мандрівку щоб переконатися, що моя улюблена медсестра повернеться до табору цілою та неушкодженою. Нам нічого не відомо про цих двох чоловіків. Не відомо, за що їх запроторили. Може, Джонові Руквуду й нормально ризикувати життям