Джо Хілл - Пожежник

себе руками, наче намагалася відігнати холод. В усьому приміщенні єдиною людиною, захищеною від напруги, був Нік. Читець по губах з нього був кепський навіть за найкращих обставин, і вже точно не при світлі свічок з відстані п’ятдесяти футів. Він вишкрябував надгробки на звороті пісенника. Серед дорогих серцю померлих значилися відомі З. М. Н. Досить, Мер Твяк та Мерт В. Тіло. На одній з могильних плит був напис: «ТУТ ЛЕЖИТЬ КРАДІЙ, УБИТИЙ БЕЗ ЖАЛЮ»... тож, цілком можливо, все він добре розумів.

Коли Отець Сторі врешті підвів погляд, то й досі всміхався. На його обличчі годі було побачити найменшу ознаку журби.

— Ех, — промовив він. — Гадаю, занадто було про таке прохати. Припускаю, що той, хто поцупив речі з кухні та дівочого гуртожитку, перебуває під жахливим тиском. Я лише хотів запевнити, що кожен з нас бажає тобі лише добра. Ти одна з нас. Твій голос — частинка нашого хору. Речі, які ти взяла, мабуть, лежать на тобі тяжким тягарем; я думаю, тобі полегшає, якщо скинеш його. Просто залиш речі десь у такому місці, де на них легко натраплять, і підкинь мені записку з вказівкою, де їх шукати. Чи й поговори зі мною віч-на-віч. Я не судитиму, та й не маю жодної зацікавленості тебе карати. Коли усі ми крокуємо зі смертним вироком, викарбуваним у нас на шкірі, яка користь від покарання? Усіх нас визнано винними у тому, що ми люди. Існують і гірші злочини. — Він поглянув на Керол, а тоді додав: — Що співатимемо сьогодні, люба?

Керол розтулила рота, та не встигла вона відповісти, як хтось вигукнув:

— А що, як вона не зізнається?

Гарпер роздивилася довкола. Еллі. Дівчина тремтіла — від люті та, либонь, ще й від хвилювання — проте водночас її підборіддя застигло у виразі досконалої впертості, виразі досконалої ворожості. Типова Еллі. Утім, Гарпер зовсім не здивувалася. Еллі єдина у всьому таборі не мала побожності до старого.

— А що, як крадійка й далі цупитиме речі? — питала Еллі.

Отець Сторі повів бровою.

— Що ж, тоді, думаю, перебудемось із тим, що маємо.

— Це несправедливо, — стишено промовила Ґіліян Нейборс. Голос у неї був тихим, ледь гучнішим за шепіт, але у великому лункому просторі каплиці її розчули всі.

Керол зробила крок уперед до краю помосту, втупившись у свої ноги. Коли вона підвела підборіддя, очі в неї були червоними, наче вона плакала чи ось-ось почне.

— Якось не кортить мені співати, — промовила вона. — Мені здається, щось важливе покинуло нас сьогодні. Щось особливе. Може, наша довіра одне до одного. Еллі, моя небога, не бажає більше залишатися з рештою дівчат, знаючи, що серед них є злодійка. У неї не лишилось більше знімків матері, моєї сестри. Згадок про неї. Окрім медальйона. Той медальйон ніколи ні для кого не матиме такого ж значення, що й для неї та її брата. Я не розумію, як людина могла завдати їй такої кривди, а тоді прийти сюди й співати з усіма, наче їй не байдуже до інших. Від цього все це здається фальшивкою. Я гратиму пісню, усім вам відому і, як схочете, то співайте. Або можете помовчати зі мною. Як вам вже здасться слушним. Глибоко в душі я вважаю так: якщо ми не можемо бути чесні одне з одним, нам краще мовчати. Можливо, нам усім варто трішки потримати один з камінців Отця Сторі в роті, поміркувавши над тим, що справді важить.

На думку Гарпер, це пролунало надто вже дидактично, але вона бачила, як люди довкола згідно кивали. І ще помітила, як Еллі змахнула пальцем сльозинку, що виступила від люті, а тоді розвернула голову й щось гнівно прошепотіла до Ґейл та Ґіліян Нейборс.

Керол мляво забренькала на струнах укулеле замість того, щоб награвати по них, як завжди. Ноти лунали, мов молоточки, що калатають у срібні дзвоники. За якусь мить Гарпер впізнала «Тиху ніч»[65]. Ніхто не співав. Натомість повисла шаноблива мовчанка, і кімната занурилася в цілковиту тишу, яку порушувала хіба що гра Керол.

Гарпер була не певна, хто засяяв першим. Втім, у якийсь момент вона зрозуміла, що в підвальній темряві приміщення жевріє кволе світіння. Очі сяяли блакитно-зеленими вогниками світляків, що ширяють у літню ніч. Драконяча луска перетворилася на тьмяно-флуоресцентні карлючки. Їй на думку спали риби, що живуть у найглибших западинах океану, освітлюючи глибінь своїми чудернацькими органами. Це було прохолодне, чужинське світло, відмінне від звичного, майже сліпучого сяйва Блискоту. Гарпер навіть уявити не могла, що вони можуть створити злагоду без співу, поєднавшись у мовчазному хорі осуду, а не пісні.

Десь лише половина кімнати променіла, і Гарпер до їхнього числа не належала. Вперше за багато тижнів не змогла з’єднатися, не змогла долучитися. Протягом останніх кількох тижнів вона з нетерпінням чекала на службу, занурюючись у Блискіт, немов у теплу ванну. Але тепер вода схолола. Їй було невтямки, як інші витримували це.

Остання нота зависла у повітрі, наче сніжинка, що відмовлялася падати. Поки вона гасла, цей новий, забарвлений смутком Блискіт згас із нею, і темрява довкола повернулась.

Керол закліпала, щоб змахнути сльози. Отець Сторі огорнув її ззаду, притискаючи до грудей. Зрештою, скидалося на те, що крадій поцупив медальйон у чотирьох людей: померла жінка була сестрою Керол та дочкою Тома Сторі, так само як матір’ю Еллі та Ніка.

Отець Сторі визирнув з-за плеча Керол до каплиці й посміхнувся.

— Що ж. Це було надзвичайно гарно, але сподіваюся, у звичку це не увійде. Мені до вподоби чути кожного з вас. Ми будемо переставляти лави для ранкового читання, і... О! Джоне! Я ледь не забув про тебе. Дякую, що завітав сьогодні. Можливо, ти хотів щось сказати нам усім?

Пожежник в глибині кімнати усміхнувся.

— Я знайшов двох людей, що потребують притулку. З вашого дозволу, я хотів би привести їх до табору. Я не можу ручатися за них, Отче — досі я не мав нагоди наблизитися достатньо, щоб поговорити з ними. Вони загнали себе в таку собі безвихідь. Можу їх звідти дістати й забезпечити прикриття для втечі, та мені знадобляться люди, щоб привести їх до табору.

Отець Сторі насупився.

— Звісна річ. Приводь усякого, хто потребує нашої помочі. Дивуюся, що ти навіть питаєш про таке. Є привід для особливого занепокоєння?

— Судячи з помаранчевих роб, у які вони зодягнуті, — вів далі Пожежник, — і на яких ззаду виведено «Окружний суд Брентфорда», спасіння вони потребують навіть більше, ніж пересічний вірянин вашої пастви, Отче.

6