Володимир Павлович Бєляєв - Місто біля моря

Полюбила завод я навік.

Кроків за тридцять від людного проспекту було порожньо і тихо, як у селі глупої ночі. Солодко повіяло матіолою, і в кущах одного з садочків, біля самої дороги, закричав перепел.

— А твоя симпатія, Василю, чи знає, що ти в нас у фаб— завучі у футбольній команді грав? — спитав не без єхидства Петро.

— Про кого ти говориш?

— Прикидайся! — І Маремуха весело гмукнув. — Наче не знаєш, про кого!

— Як її звуть, га, Василю? — спитав Сашко.

— Я забув.

— Він уже забув, ти чуєш, Петрусь? — глузував Бобир. — Тоді я тобі нагадаю, якщо ти такий забудько: Ан-же— лі-ка! Запиши, будь ласка, на пам’ять.

— Що це за ім’я таке: Ан-же-лі-ка? — втішаючися моїм зніяковінням, проказав по складах Маремуха. — Вперше чую. Дуже дивне ім’я! Напевно, закордонне.

— Денікінське ім’я, — підтакнув Бобир. — Ти думаєш, випадково вона нам «мерсі» сказала?

— Так усі буржуї говорять: «мерсі» та «пардон», — згодився Маремуха.

А я йшов знову мовчки, терпляче вислухуючи, як хлопці жартували з мене…

Далеко в морі гойдались, огинаючи хвилеріз, зелений і червоний топові вогні пароплава «Фелікс Дзержинський», що все віддалявся. Коли б я знав тієї ночі, кого він повіз на своєму борту в Ялту в кромішній пітьмі Азовського моря!.. Коли б я знав, то примчав би заздалегідь у порт і не став гаяти часу на пусті розмови…

В гостях у Турунди

В міру того як я втягувався в заводське життя, слово «пристосуєтесь» страшило мене все менше й менше. Дні минали швидко, і кожний день приносив новину.

Сьогодні, за кілька хвилин до обідньої перерви, до моєї машинки підійшов Головацький. Дивно було бачити його серед пилу і шуму ливарні в гарно пошитому костюмі та ще при галстуці. На місці секретаря заводського комсомолу я б посоромився з’являтися в цеху в такому одязі. Люди працюють фізично, а він розгулює таким чистуном! Але Головацький поводився, наче нічого й не було, він поздоровався за руку з Науменком, а Луці та Гладишеву вклонився.

— Свого підшефного відвідати прийшов, Толю? — спитав Лука.

— Як він — прижився у вас? Не розгублюється? — запитанням на запитання відповів Головацький і подивився на мене уважно сірими очима.

— Квапливий дуже. Скоро дядю Васю випередить! — кинув Лука і, схопивши набиту опоку, помчав накривати нею нижню половинку.

Звертаючись до Гладишева та Науменка, Головацький сказав:

— Я йому говорив: «Пристосуєшся», а він було занепав духом, коли взнав про машинне формування. — І ще раз глянувши на мене, сказав по секрету: — Ти зайди до мене, Манджура, під час обідньої перерви…

— Ви, я бачу, добре з Головацьким знайомі? — спитав я Луку, як тільки секретар зник за опоками.

— Це ж наш вихованець! Виходець з ливарні. Ми його тут і в партію приймали, як ленінський набір був, — сказав Лука, і я зрозумів, що мій сусід — комуніст.

— Значить, Головацький у ливарні працював?

— Атож! А чого ти дивуєшся? На томильних печах! — сказав Турунда. — Він молодець, хороші порядки там завів. До його приходу таких замурзаних, як томильники, на всьому заводі нікого не було. Від тієї руди, якою вони литво відпалюють, іржа не тільки до роби, але і до волосся приставала. За версту можна було взнати, що хлопці з томилки йдуть. А зараз — глянь: виходять після шабашу чистими, як люди. А чому? Зібрав Головацький, за дорученням парткому, комсомольців на суботник, заклали гуртом змійовики в отих печах, провели душі з гарячок) водою та поставили кожному робітникові шафочки для брудної і чистої одежі. Тепер, як пошабашать, — зразу під душ. Помиються гарячою водичкою, переодягнуться в усе чисте — і по домівках. Все одно як інтелігенти якісь. Чудово! І не впізнаєш, що вони в тих печах литво розвантажували…

Ці слова, почуті від сусідів, запали мені в душу. Я йшов тепер до Головацького в ЗЗК з добрим почуттям і ніяк не сподівався, що вщ зустріне мене докором:

— Те, що ти пристосувався швидко і засвоїв тонкощі машинного формування, — добре і похвально, Манджура, але чому ти тримаєшся окремо від усієї молоді?

— Як «окремо»? — перепитав я, сідаючи на скрипучий стілець.

— А дуже просто! Половина хлопців тебе просто ще не знають: хто ти, що ти, чим дихаєш. Про безпартійних я вже й не кажу. Навіть комсомольці і ті не підозрюють, що в тебе комсомольський квиток у кишені. Минулого разу ти мені тут цілий міх наговорив про свою громадську роботу в фабзавучі. Я було зрадів: «От, думаю, — вогонь-хлопець на підмогу до нас прийшов…»

— Але ж мені треба було освоїтися, — винувато сказав я, розуміючи, що секретар ЗЗК багато в чому має рацію.

— Але зараз ти вже, сподіваюсь, освоївся?

— Зараз освоївся…

— Тоді гаразд, — уже лагідніше сказав Головацький. — І раджу тобі скоріше взнати всю молодь ливарні: хто чим живе, кого що цікавить. Бо що ж виходить: ливарня — єдиний! цех на заводі, який, залежно від заливки, часто закінчує роботу задовго до загального шабашу. Що це значить? Це значить, що найбільше вільного часу у молоді ливарні. А багато ти знайдеш ливарників увечері в юнсекції клубу металістів? Дуже мало! Стид і сором, але це, на жаль, так А от на танцюльках у мадам Рогаль-Піонтковської їх повнісінько…

Вдруге за останні дні я почув знайоме прізвище. І важко було втриматись, щоб не перепинити. секретаря ЗЗК:

— А хто ж ця мадам?

— Уламок розбитого назавжди, — сказав Головацький постукуючи довгими пальцями по фанерному столу. — Ще кілька років тому їй належав ресторан «Родима сторонка» і кондитерська при ньому. А потім, коли мадам стомилася від податків, вона відкрила свій власний танцклас. Донька цієї мадам ще при білих вийшла заміж за англійця — начальника цеху — і з ним чкурнула в Лондон. Ну, а матуся залишилась і обплутує зараз своїм впливом молодь.

Напружуючи пам’ять, я запитав:

— Рогаль-Піонтковська тут давно живе?

— Як революція почалась. Вона сюди приїхала разом з донькою. Звідкілясь з-під Умані.

— Заміжня?

— Чоловіка її ніхто не бачив. Може, поховала його там, в Умані, може, втік…

— І хлопці з ливарні її відвідують?

— Коли б тільки з ливарні! З інших цехів теж. Не зумів комсомольський осередок організувати дозвілля молоді — мадам з цього користується. І візьми до уваги, Манджура: в твоєму цеху є ще зовсім малописьменні хлопці. Нічого колективу цуратися! Пора з хорошими хлопцями здружитися, в одну упряжку стати. Гриша Канюк, наприклад, або Коля Закаблук…

— Все зроблю, Толю, — пообіцяв я Головацькому.

— Треба зробити все, а потім іще повторити! —