Пауль Маар - Що не день, то субота

Дорослий пан Пляшкер боїться геть усіх — свого шефа, господині будинку... Його треба терміново рятувати.
Зарадити зможе лише Суботик — руде створіння у водолазному костюмі, яке грає у футбол сирними кулями, залюбки з’їдає коміри і віконні ручки і здійснює найнеймовірніші бажання.

Пауль Маар пише та ілюструє. Він є автором книжок для дітей та юнацтва, кіносценарію, тексту дитячої опери і двох дитячих мюзиклів. Разом із панею Маар перекладає дитячі твори з англійської.
Перші три повісті про Суботика покладено в основу фільма, що виборов золоту медаль як кращий німецький фільм для дітей та юнацтва. Пауля Маара удостоєно нагороди за літературу для юнацтва (Німеччина), Австрійської державної премії, премії братів Грімм, премії Німецької академії за дитячу та юнацьку літературу.

Був суботній ранок. Пан Пляшкер сидів у себе в кімнаті й чекав.

На що він чекав? А він і сам до пуття не знав.

Чому ж тоді він чекав? Оце вже легше пояснити. Щоправда, для цього нам доведеться почати розповідь з неділі.

А в неділю у пана Пляшкера не було ніякого діла. Надворі яскраво світило сонце, як це часто буває у вихідні.

Понеділок, як і завжди, був по неділі.

У вівторок до пана Пляшкера раптом постукали в двері. Пані Моркван зазирнула в кімнату й сказала:

— Пане Фляшкере, до вас гість! Глядіть не дозволяйте йому курити в кімнаті, бо від диму псуються фіранки! І нехай не сідає на ліжко! Для цього у вас є стілець!

Пані Моркван була господинею будинку, де квартирував пан Пляшкер. Коли вона гнівалась, то завжди називала його Фляшкером. Цього разу її обурило те, що до нього прийшов гість.

А гостем, якого у той вівторок пані Моркван увіпхнула до кімнати, був шкільний товариш пана Пляшкера. Його звали пан Вівторакус. Він приніс панові Пляшкеру цілу торбу раків.

Середа, як і завжди, припала на самісіньку середину тижня. І в цьому, ясна річ, не було нічого дивного.

Але ось у четвер була велика гроза і чотири рази розкотисто прогримів грім. Це змусило пана Пляшкера насторожитись.

Настала п’ятниця. Йдучи на роботу, пан Пляшкер знайшов п’ятака, що лежав догори орлом, і подумав, що це може віщувати якусь приємну несподіванку. Так воно й сталося — того дня пана Пляшкера відпустили з роботи. А все через те, що начальник пана Пляшкера дуже боявся злодіїв. Щовечора він ховав ключа від своєї контори в іншому місці. У четвер він придумав особливо надійний спосіб його зберігання. Загорнув ключа у носову хустинку й стромив його в черевик, який поставив у шафу; черевика накрив капелюхом і замкнув шафу, а ключа від шафи поклав у шухляду письмового столу. Шухляду замкнув також і врешті заховав ще й ключа від письмового столу. У п’ятницю вранці він ще добре пам’ятав, де шукати ключа від дверей контори. А от де лежить ключ від письмового столу, ніяк не міг згадати. І, отже, не міг відімкнути шухляду, щоб дістати звідти ключа від шафи, без якого годі було добутися до ключа від дверей контори. Ну що тут удієш? І шеф пустив пана Пляшкера додому, а сам сів і поринув у роздуми. Він вирішив сидіти й думати доти, доки згадає, де заховав ключа.

“Тепер, — сказав собі пан Пляшкер, — усе ясно — ні про які випадковості не може бути й мови: у неділю не було ніякого діла. Понеділок був по неділі. У вівторок прийшов пан Вівторакус і приніс раки. У середу — середина тижня; у четвер — гроза і чотири рази прогримів грім; у п’ятницю — п’ятак догори орлом — і вільний день!”

І ось тепер пан Пляшкер сидить у себе в кімнаті і, хвилюючись, чекає, що ж йому принесе субота.

Довго чекати не довелось: у двері гучно постукали. Панові Пляшкеру перехопило дух і відібрало мову. А була то всього-на-всього пані Моркван, яка зайшла до кімнати з відром та щіткою в руках.

— Ви що, не можете сказати: “Заходьте!”, як нормальна людина? — запитала господиня і з гуркотом поставила відро на підлогу перед паном Пляшкером.

Той поквапом сховав ноги під стілець. Йому захотілося відповісти: “А яка нормальна людина заходить до кімнати, не почувши “заходьте”?” Але пан Пляшкер — чоловік сумирний і люб’язний. Він терпіти не може сварок. До того ж він побоюється пані Моркван — адже вона вища за нього мало не на цілу голову! Та головне те, що вона хазяйка кімнати, яку він винаймає. Вона може виселити його, коли їй заманеться. Тому-то пан Пляшкер і змовчав.

— Ви що, язика проковтнули, пане Пляшкере? — запитала пані Моркван і заходилася мести підлогу.

— Пробачте, чи не змогли б ви прибрати мою кімнату трохи пізніше? — наважився озватись пан Пляшкер.

— Якщо я вам заважаю, — відповіла пані Моркван, — то йдіть собі погуляйте. — Відтак вона скомандувала: — Ноги вгору!

І віник відразу ж рушив у наступ на черевики пана Пляшкера. Той підняв ноги і поставив підбори на стілець.

— Бруднюх нещасний! — закричала господиня. — Хто вам дозволив ставити ноги на мій гарненький стілець? Зараз мені йдіть на кухню і принесіть ганчірку!

Пан Пляшкер покірно поплентався на кухню. Повернувшись із ганчіркою в руках, він побачив, що пані Моркван поставила стілець на стіл і почала мити підлогу. Зітхнувши, він узяв свого капелюха, одягнув піджак і попрямував до дверей.

— Куди це ви чимчикуєте? — гукнула йому навздогін пані Моркван.

— Піду погуляю!