Володимир Павлович Бєляєв - Місто біля моря

Трилогія «Стара фортеця» відомого російського радянського письменника розповідає про «перші сходи революції» на Україні, про долю звичайних юнаків та дівчат, які жили в незвичайний час революційних звершень, про їхню участь у боротьбі за Радянську владу. На прикладі героїв книжки сучасний молодий читач учиться жити і боротися, самовіддано служити Батьківщині.

Володимир Бєляєв

КНИГА ТРЕТЯ

МІСТО БІЛЯ МОРЯ

©

  http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Художники А. І. Мітченко, В. С. Мітченко

З російської переклали ДІОДОР БОБИР, ІВАН СЕНЧЕНКО, АНДРІЙ ГОЛОВКО

На Кишинівську

Був вільний від занять вечір, і ми вийшли погуляти в місто. Петько Маремуха поважно виступав у своєму короткому кожушку, від якого пахло овчиною. Сашко Бобир на старі, драні черевики взув блискучі калоші і щільно застебнув на всі гудзики довге пальто жовтуватого кольору, перероблене з англійської шинелі, а я натягнув уже трохи тісну в плечах сіру чумарку, схожу на козакин. Вона була коротка в рукавах і гаплики її сходилися сяк-так: ще позаторік мені перешили чумарку з батькового пальта, але я дуже пишався нею, бо в таких самих чумарках ходили в нашому місті робітники окружкому комсомолу і багато хто з активістів.

Була субота, і тому в Старому місті було людно. Хоч не всі крамниці були відчинені, але їх яскраво осяяні вітрини кидали смуги світла на вузенькі, замощені плитками тротуари. По цих вузеньких тротуарах головної вулиці нашого міста — Поштовки — гуляли люди.

Якийсь тип напідпитку, добре вдягнутий і з перебитим носом, не соромлячись нікого, не криючись, наспівував пісеньку контрабандистів:

На кордоні дощ обмиє,

А сонце обсушить.

Ліс від кулі нас прикриє

Ходу вітер зглушить…

Спи, солдат, курок незрушний,

Ми шуміть не будем.

Крок скрадливий і безгучний —

Тихії ми люди.

Ходимо по краю смерті,

Шукаєм стежинки,

Щоби панночки носили

Панчохи-павутинки.

Ех, життя моє хмільне!

А доля — насмішка.

Живий досі, а там — нене! —

Орел а чи решка?..

Можна було, звичайно, і нам приєднатися до цього гомінливого потоку, але ми цього не хотіли. Крім молоді з Карвасар, Видрівки та інших передмість, тут зараз, як завжди суботніми вечорами, прогулювалися молоді непмани-спекулянти. За два роки нашого навчання у фабзавучі ненависть до них не зменшилась, а розпалилася ще більше. У комсомольців і робітничої молоді було інше місце для прогулянок — алея біля комсомольського клубу.

Ми йшли просто по бруку. Ще недавно розтавало, зовсім по-весняному гріло сонце, а надвечір знову підмерзло. Калюжі затягнулися тоненькою кригою, на проіржавілих ринвах повисли прозорі бурульки.

— Даремно ти взув калоші, Бобир! Бачиш, як сухо, — сказав я Сашкові і стукнув підбором по замерзлій калюжі, з тріском проламуючи кригу.

— Не пустуй ти! — заверещав, відскакуючи, Сашко. — Оце так «сухо»!

Болото бризнуло Сашкові на блискучу калошу. Засмучений, він стояв посеред бруку, і у нього був такий пригнічений вигляд, що ми з Маремухою не стримались і розсміялися.

— Добрий сміх! — ще більше розсердився Бобир. — А ще член бюро… Приклад показує!.. — І витягши з кишені клапоть старої газети, він почав витирати калошу.

Сашко сердито сопів і раз у раз поглядав униз. Я знав, що Бобир дуже уразливий і сердиться із-за дрібниць. Щоб не дражнити його, я сказав тихо і миролюбно:

— Не ображайся, Сашко, я ж ненавмисне. Я не думав, що там болото.

— Ага, не думав… — спроквола сказав Сашко, але Маремуха, перериваючи нас, крикнув:

— Тихше, хлопці!.. Чуєте?

З-під високої ратуші-каланчі, що височіла посеред центрального майдану, почувся дзенькіт розбитого скла.

— Рятуйте! — крикнув чийсь здавлений голос.

— Ану, побігли! — скомандував я.

Ми помчали навпростець через майдан по обмерзлому слизькому булижникові. Висока чорна ратуша-каланча виразно виступала на тлі вечірнього голубуватого неба.

— То в пивній б'ються. У Менделя! — випереджаючи мене, на бігу кинув Маремуха.

Проминувши палісадник, що оточував ратушу, ми побачили, що Маремуха був правий.

Билися у приватній пивній Менделя Баренбойма, яка містилася під ратушею, у сусідстві з крамничками, що торгували залізним товаром та гасом. Під іржавою довгою вивіскою, на якій було написано: «Пивна під ратушею — фірма Мендель Баренбойм та сини», видно було освітлену вітрину. Хтось ізсередини шпурнув у широке бемське скло залізний стілець. Цей стілець, пробивши вітрину, валявся тепер на замерзлій грязюці. Крізь розбиту зіркоподібну дірку просочувався на вулицю тютюновий дим і чути було крики гостей, що билися.

Нам у пивну заходити не можна було: всі троє ми були вже комсомольцями. Ми зупинилися у палісаднику, стежачи за бійкою здалеку.

— А що, коли заскочити, га, Василю? — звертаючись до мене, сказав Бобир. — Може, допомога потрібна?

— Кому ти будеш допомагати? Спекулянтові? Напевне, знову непмачі побилися! — сказав я.

Погана слава йшла по місту про цю пивну. Нерідко в ній збиралися торговці, контрабандисти, кишенькові злодії. Такого «добра» ще чимало лишилося в нашому маленькому прикордонному місті з часів царату, з часів громадянської війни. В роки непу вони почували себе дуже привільно. Ці люди заходили до пивної Менделя влаштовувати свої справи. До того ж ішли чутки, що Мендель, окрім пива, підторговує потроху і чистим контрабандним спиртом — «ректифікатом», який приносять йому з Румунії. Не раз у «Пивній під ратушею» агенти карного розшуку робили летучі облави, не раз вони виводили звідти під зведеними наганами похмурих заарештованих королів кордону — «машиністів», як називали ватажків партій контрабандистів, що ходять за кордон, не раз після отаких облав Мендель спускав металеві штори і йшов на допити у міліцію, але поки що все йому минало, він якось викручувався, і його пивна продовжувала існувати.

Крики у пивній стали глухішими, і нарешті один по одному кілька чоловік вивалились на вулицю. Ми кинулися до них назустріч. Але тільки-но ми вибігли на освітлений вогнями тротуар, як Сашко зупинився і, обернувшися до нас, розгублено прошепотів:

— Хлопці, адже це…

Двоє нарядно одягнутих піжонів у костюмах з контрабандного бостону тримали під руки нашого фабзайця Яшка Тиктора.

Яшкові ноги підломлювались, комір гімнастерки був розірваний, гудзики повидирані «з м’ясом», а від лівого вуха до рота тягся кривавий слід подряпини.

Яшко загубив кепку, пишне волосся його розвівав вітер, але що здалося нам найстрашнішим д образливим у всьому його теперішньому вигляді — це кіровський значок, що блищав на пом’ятій і розірваній гімнастерці.

Біля Яшка метушився худорлявий чорноволосий чоловік у білому фартусі. Це був власник пивної Меидель Баренбойм. Підбігши до Тиктора і розмахуючи кулаками, він заволав на весь майдан:

— А хто мені заплатить за вітрину, ти, харцизяко?!.

Ледве ворушачи язиком, Яшко пробурмотів:

— Ось з цієї… спекулянтської морди візьми гроші, а я тобі дулю дам!

І, сказавши це, Яшко мляво тицьнув пальцем просто у товстуна в чорному костюмі, що