Володимир Павлович Бєляєв - Місто біля моря

З носа в товстуна текла кров, і він маленькою пухлою рукою розмазував її по щоках, роблячись від цього все більш страшним.

— Це я — спекулянтська морда? — заверещав товстун. — Люди добрі, ви чуєте це чи ні? Це я, чесний кустар, є спекулянтська морда? Ах ти байстрюк невдячний! — погрожуючи Тиктору кулаками, але боячись його вдарити, кричав товстун. — Запам’ятай свої слова! Не дам я тобі більше замовлень. Не дам! Пив на мої гроші, їв тістечка на мої гроші, а тепер я спекулянтська морда? Тепер мене в обличчя ударив, шибенику, скалічив мене! Де міліція, чому немає міліції?

Але міліції, як на зло, поблизу не було. Збиралися на крик зіваки, але ніхто не знав, що робити з Яшком.

Помітивши нас, Тиктор спершу зніяковів, але потім радісно закричав:

— Хлопці, сюди! На допомогу, хлопці! Ця спекулянтська шпана мене побила! Ану, дамо їм!

Але ми не рухались з місця. А Маремуха прошепотів мені:

— Ти ж член бюро, Василю. Скажи йому…

— Ви з фабзавучу, хлопці? — почувся тієї ж хвилини поряд з нами дуже знайомий голос.

Ми обернулися і побачили інструктора окружкому Панченка. Він був у такій же самій сірій чумарці, як і в мене, в сірій каракулевій папасі з червоним верхом, високий, стрункий.

— А, Манджура! Здоров! — пізнавши мене, сказав Панченко і простяг руку. — Це ж, здається, ваш сокіл?

— Наш, — тихо, так, щоб ніхто не чув, відповів я.

— І комсомолець? — спитав Панченко.

— Комсомолець, — тихше підтвердив Бобир.

— Тоді ось що, — суворо і твердо сказав Панчедко, — негайно заберіть його додому. Буде бешкетувати — здайте у міліцію.

— Не треба в міліцію, товаришу начальник, — підійшовши, вкрадливо пробурмотів Мендель, — навіщо в міліцію? Я його прощаю. Хлопець молодий, випив на злотий, а сп’янів на десятку, ну й пошумів. З ким цього не буває?

Геть, громадянине! — прикрикнув на Менделя Панченко. — Це не ваша справа! — І, звертаючись до нас, спитав: — Як його звуть?

— Тиктор! — насупившись, сказав Бобир.

— Тикторе! А йди-но сюди! — покликав Панченко.

Похитуючись і потираючи щоку, Тиктор неохоче підійшов до нас. Від нього дуже тхнуло горілкою, але він намагався твердо стояти на ногах.

— По-перше, негайно ж зніми кімовський значок, — твердим, суворим голосом наказав Панченко, — по-друге, зараз же йди звідси. Хлопці проводять тебе… Ну! Значок!

Підкоряючись голосу Панченка, Тиктор поволі, намагаючись і взнаки не дати, що злякався, засунув руку за разуху і почав відгвинчувати маленький, вкритий емаллю комсомольський значок.

— А ви чого зібралися? Що тут, театр?! — обертаючись до зівак, крикнув Панченко.

Тиктор нарешті відгвинтив значок і тремтячою рукою подав його окружкомівцю.

— Негідник! — тихо, крізь зуби кинув Панченко і швидко сховав значок у кишеню. — Хіба про таку зміну мріяв Ленін?

Яшко здригнувся і похнюпив голову.

Поки ми вели його темними вузенькими провулочками, він ішов смирно і, здавалося, зовсім протверезів. Але тільки ми вийшли на освітлений Тернопільський спуск, що вів до Нового мосту, Тиктора знову розморило. Він якось ураз обм’якнув, став хилитися, намагаючись сісти на тротуар. Довелося взяти його1 під руки. Тиктор розсердився і спробував вирватися.

— Тихше, Яшко! Не роби галасу! — сказав Маремуха, хапаючи його.

— А тобі яке діло, ти, шмаркач! — прикрикнув на Петька Тиктор. — Та відчепіться від мене, я свободи хочу, чуєте? — Сказавши це, Яшко несподівано заспівав:

Чорная карета,

Два солдати йдуть,

Мою ципу-маму

В каторгу ведуть!

Уздовж Тернопільського спуску яскраво горіли ліхтарі, на тротуарі було багато перехожих, всі вони оберталися на хрипкий голос Тиктора. Мені здавалося, що кожен з них зиае Яшка, розуміє, що ми ведемо п’яного комсомольця. Давно вже я не відчував такого сорому, як у ці хвилини, А Я піко, мовби відчуваючи це, навмисне не вгавав і куражився, як тільки міг. Йому, очевидно, подобалося, що на нього дивляться.

— Ану, швидше! — скомандував я хлопцям. — Ти, Петько, підштовхуй його ззаду! — Сильним рухом я потяг Тиктора вперед.

«Швидше б перетягти його через міст, а там, у темній алеї бульвару, де нема перехожих, буде інша справа», — думав я, волочачи за собою Тиктора. З другого боку тяг його Сашко Бобир. Дошки Нового мосту обледеніли, і Яшко не йшов, а їхав по них, витягнувши вперед ноги і повиснувши у нас на руках. Йому вдалося-таки зачепитися за бортик дерев’яної панелі, і він, зразу зупинивши нас, впав на дошки. Бобир обережно запропонував:

— Давай понесемо його, га, Василю?

— Спробуй зачепи, — пригрозив Тиктор, — я тобі так приварю, що й зубів не визбираєш!

— Слухай, Яшко, ми ж тільки хочемо довести тебе додому. По-товариському! — сказав я твердо й спокійно. — Якого ж ти чорта…

Зовсім недалеко, за бульваром, зататакав кулемет. За першою чергою почулася друга, потім третя, і нарешті через якийсь час ми почули п’ять гвинтівочних пострілів, що гучно пролунали один по одному.

Добре знайомий кожному комуністові і комсомольцю сигнал чопівської тривоги пролунав над містом. У ті рота комуністи і комсомольці старшого віку були об’єднані в частини особливого призначення і скликалися на випадок потреби отакими тривожними сигналами. Де б ми не були — чи в гуртожитку, чи в ливарні фабзавучу, на комсомольських зборах або на прогулянці, — в усяку хвилину ночі і дня цей умовний сигнал повинен був знайти нас. Ми зобов’язані були, почувши його, кинути все і щодуху бігти на Кишинівську, до знайомого двоповерхового будинку, «в якому містився міський штаб ЧОПу.

Ми добре знали, що живемо всього в п’ятнадцяти верстах від кордону з панською Польщею і боярською Румунією і що слідом за такою тривогою в тихому і маленькому нашому місті може бути оголошений військовий стан. Тоді всі ми — чопівці, — поки підійдуть регулярні військові частини, зобов’язані будемо разом з прикордонниками прийняти на себе перший удар.

— Тривога… Так, Василю?.. — порушивши мовчанку, прошепотів Бобир.

— Тривога! — підтвердив я. — Бігом, товариші! Мерщій!

… Біля дверей штабу, що виходили на бульвар і Прорізну, нас зустрів начальник ЧОПу Полагутін. Довга дерев’яна кобура його маузера була розстебнута; із стривоженого вигляду Полагутіна ми відразу зрозуміли, що становище серйозне.

— Якого осередку? — спитав Полагутін.

— Фабзавучу! — квапливо доповів Сашко.

Полагутін перевірив наші чопівські посвідчення і наказав:

— Одержуйте зброю!

Ми біжимо довгим освітленим коридором у склад зброї. Одержуємо закріплені за нами ще з минулого року гвинтівки і по п’ять пачок патронів на брата.

— Тут заряджати чи на вулиці? — засовуючи патрони в кишені штанів, спитав блідий і трохи схвильований Петя Маремуха.

— Почекаємо наказу, — порадив й.

— А я вже зарядив, — кидаючи на підлогу обойму, сказав Бобир.

— Візьми на запобіжник! — прошепотів з побоюванням Петро.