Володимир Павлович Бєляєв - Місто біля моря

у нього на прощання з карабіна бабахнув. Наші дружинники постріли почули, обох Варфоломієвих і хазяїна взяли. А я ось… скалічений лишився. Навіть склянку з водою важко підняти. Харчування погане в ті роки було, зрослося все сяк-так, а рука досі наче паралізована…

— Слухай, Володю, — спитав Гладишев, — а чому Кашкет вихваляється, що це його на фронті поранили, коли він од білих Катеринослав захищав?

— На фронті? — Володя засміявся. — А ти ніколи не купався з ним? Жаль! Скупайся при нагоді… Подивишся, куди куля входила, звідки вийшла. На фронті, брат, таких поранень не бував; хіба що у дезертирів, хто під шумок п’яти салом маже…

Повз нашу лавку, широко викидаючи ноги, пройшов знайомий франт з відділу робочої сили в довгих, гостроносих черевиках.

— А ось і Зюзя! — голосно сказав візник.

— Привіт! Привіт! — обізвався той, обертаючись на його голос, і, помахавши рукою, пішов далі.

— Оцей Зюзя нас на завод не хотів прийняти! — похмуро сказав Маремуха.

— Та що ти кажеш! — здивувався Володя.

— Правда, правда, — сказав я, підтримуючи Петруся.

— Дивно! — сказав Гладишев. — Невже забурів? А мені говорили, що Зюзя добре до робітничого класу ставиться.

— Оце так «добре»! — обурився Бобир. — Та коли б не директор заводу… Ось, послухайте… — І він розповів, як зустрів нас Зюзя у своїй канцелярії.

— Справжнісінький бюрократ. Пацюк чорнильний! — підтакнув я.

— А я хотів було до нього піти, у транспортний цех із своїм Султаном найматися, — сказав Володя.

— Та хоч би ж пояснив, порадив, а то просто: «Аут! — каже. — І їдьте собі в Харків», — з обуренням додав Бобир. — А от директор — зовсім інакше… Про все по-людському розпитав, перевірив, що ми знаємо…

— Ти з директора нашого, Івана Федоровича, не дивуйся, — сказав Лука. — Таких директорів від Севастополя до Ростова, по всьому узбережжі, не скоро знайдеш! Його вже і на завод Ілліча запрошували, і в трест український — не пішов. «Дайте мені, — каже, — завод підняти, техніку праці налагодити, англійську спадщину ліквідувати». Це він надумав підняти дах ливарні. «Нехай, — каже, — у найшкідливішому цеху найчистіше повітря буде», А ти не бачив, яку чавуночистку при ньому збудували? На диво гарну! Раніш, при Кейворті, в отій чавуночистці люди від сухот гинули сотнями. У сарайчиках литво чистили, увесь пил на легені осідав. А зараз любо глянути: чистота, свинцю багато, пил відсмоктують труби… А який він минулого року приїжджим троцькістам бій дав! Пір’я з них летіло. Ти Івана Федоровича із Зюзею не рівняй.

— Він що, висуванець? — запитав Бобир.

— Іван Федорович?

— Та ні, Зюзя.

— Футболіст, — сказав Лука спокійно.

— При чому ж тут футбол? — здивувався Маремуха.

— А при тому, — пояснив Лука, — що Зюзя був найкращий центрфорвард на все Запоріжжя, але там, на заводі «Комунар», з ним мало рахувались: працював у них у кочегарці, чи що. Ну, а наш головний інженер Андрихевич — болільник давній. Поїхав він одного разу в Запоріжжя, подивився Зюзину гру, бачить — хлопець ходовий, ну й переманив його Сюди. Тут йому, зрозуміло, раз-раз — і висування: заступником начальника відділу робочої сили. Платня пристойна, є на що харчуватися, щоб за м’ячем бігати…

— Головний інженер — це сивий такий? — обережно спитав я, пригадуючи слова Анжеліки про її батька.

— Він самий, — підказав Володя, — ваш сусід. Дивна людина, але футбол поважає…

— Донька в нього цікава, — не без приємності вставив Маремуха. — Василь з нею вже познайомився. Лапки тиснув на. пляжі…

— Та що ти? — Володя здивувався і подивився на мене з повагою. — Ти, виявляється, хлопець хвацький, не розгублюєшся! Але гляди: Зюзя дізнається, вмить тобі ноги поперебиває. У нього, брат ти мій, удар гарматний. Штангу м’ячем ламає…

Недалеко від нас, у порту, залунав переривистий гудок. Потім другий, третій…

— «Дзержинський» в Ялту відходить, — сказав Лука.

Ніколи в житті ми не бачили справжніх пароплавів, лише на малюнках. Мені дуже хотілося побігти в порт, подивитись на відхід пароплава, але, як на зло, Маремуха продовжував жартувати з мене і, підштовхуючи Бобиря, спитав у Володі:

— А що, хіба Зюзя — приятель інженерової доньки?

— Аякже! На велосипеді її катає часто і в гості до них ходить. Своя людина, одним словом.

— Я думаю, вони його як футболіста шанують, — зауважив Лука.

— Невже донька інженера — футболістка? — бухнув Петро.

— Уболівальниця! Підеш на гру дивитися — не сідай поперед неї, — застеріг Лука. — Всю спину тобі ногами стовче. Схибнулась на грунті футболу, як її татусь.

— Ну, це ти даремно… — заступився за мою знайому Гладищев, що мовчав досі. — Скаже теж: «схибнулась»! Панночка самостійна, розумна, багато книжок читає. А що уболіває за футболом, що з того? Хто в нас не уболіває, скажи? Хто голубами, інші футболом захоплюються. Головний лікар курорту Марко Захарович Дроль уболіває? Уболівав! Начальник порту капітан Сабадаш? Ясна річ! Зубодер мадам Козуля? Ще які Оця, з танцювального закладу… як її, мадам Рогаль-Піонтковська? Шалено! Навіть Лісовський, пій, як тільки гра — церкву на замок і на поле з своєю матушкою… Таке вже місто у нас шалене!

У словах Гладишева промайнуло прізвище, яке одразу повернуло мене до пережитого в рідному нашому місті, на далекому Поділлі. І я запитав:

— А ця Рогаль-Піонтковська, що ви назвали, не графиня часом?

— Біс її знає, графиня вона чи ні, а те, що ця мадам проста чудо-юдо на всю округу — факт… — сказав Гладишев.

— Найголовніший професор по танцюльках, — додав Лука.

— Що ж ми сидимо тут, друзі, та сухою бесідою задовольняємось? — кинувся Володя. — Може, підемо до Челідзе та по кухлю пива вип’ємо, га?

— Треба піти, правда, га, Василю? — пошепки сказав мені Бобир. — Бо як не підемо — образяться!

«Ходити в пивну комсомольцям? — подумав я. — Чи годиться так? З другого боку, і справді нові наші знайомі можуть подумати, що ми білоручки якісь, цураємось їх товариства або просто скнари. І, нарешті, хіба це великий гріх — випити кухоль пива?»

Але втома перемагала, і, пам’ятаючи, що завтра вранці треба на роботу, я сказав:

— Та ми не знаємо, адже нам завтра…

— Облиште їх, Володю, — : втрутився несподівано Лука. — Хлопці молоді, у роботу ще як слід не втяглись, ще й справді просплять. Нехай ідуть додому! А ти, друже, — звертаючись уже до мене самого, дуже сердечно сказав Лука, — напарника свого особливо не бійся. Він бурчить, гримав, але, взагалі, справедливий старик і ганяв тебе недарма. Все на краще… Зліший будеш! Ну, до завтрього!..

Ми розстались, і Володя перший, вийшовши з палісадника на брук, заспівав:

На заводі тім Сеню стріла я

В цегляному проході уторік…