Володимир Павлович Бєляєв - Місто біля моря

— Ти кажеш, Артеме, свіже повітря, — тихо відповів, мовби розмірковуючи про щось, візник Володя. — А я б від цього легкого, свіжого повітря рачки на завод вернувся, коли б не рука.

— Ви теж на заводі працювали? — нітрохи не приховуючи свого здивування, сказав я таким тоном, що Лука і Артем засміялись.

— А ти ж думаєш! — гаряче сказав Володя: видно, слова дійняли його до живого. — Я, голубе, не завжди кустарем-одинаком був. Дванадцять років на заводі працював. Хлопцем почав. Ще англійці жили з мене тягли. Коли б не рука, хто знає, можливо, зараз би майстром уже був.

— А що у вас з рукою, що? — спитав квапливо Бобир, оглядаючи загорілі і на перший погляд здорові руки, що їх Володя тримав на колінах.

— Та безглузда, загалом кажучи, історія трапилась, — сказав Володя. — Земляки, вони її знають (він кивнув у бік Луки і Гладишева), і вам, новакам, узнати корисно. Наче інструктаж матимете.

Тут, коли Махно в двадцять другому до Румунії подався, у місті в нас чимало його підручних залишилось. Не, знаю, самі вони побоялись у чужі краї за своїм батьком кудлатим тікати чи він їх тут, у Таврії, на розсаду залишив, — а тільки факт, що кишіло ними. А особливо багато їх тинялось по колонії, за вокзалом. Там раніше що не садиба була, то куркульська. Хазяї жили в колонії міцні: будинки кам’яні, виноградники великі, на причалах біля моря баркаси власні, а на березі від маяка до Матроської слобідки волокуші розстелені. Якщо виноград уродиться кволий — з моря грошву витягнуть. Ну, а як голод настав, дружинники-робітники давай у тих колоністів льохи оглядати — чи нема де хліба закопаного. Та й насправді: у місті голод, діти опухли, на вулицях усю кропиву та на кладовищі лободу для прожиття вищипали, а перейшов залізницю — інший світ. Усього вдосталь у колонії; під свято навіть окороки коптять і самогон гонять. Ідеш по вулиці голодний, ледве ноги волочиш, а тут як ударить тобі в ніс від їхньої святкової трапези, — розірвав би їх усіх, паразитів, живцем! Народ поголовне лихо терпить, а ці веселяться — «ту-степ» та «ойру» під грамофони витанцьовують.

Зрозуміла річ, колоністам не сподобалось, що ми їх обшуками допікаємо, добра їхнього торкаємось. Стріляти вони стали в дружинників. А тут, на заводі, ще англійці лишались. Джон Кейворт з чадами своїми — той зразу в Англію чкурнув, а своїх наглядачів дрібніших залишив. Оці його довірені зброю десь добували і колоністам нишком ночами підкидали.

І ось одного разу заходимо ми в світлицю до одного купця тутешнього — Бучило його прізвище. Не встигли ще двері за собою причинити, чуємо: кроки! Входять услід за нами двоє сусідів Бучила, теж із місцевих куркулів-колоністів, брати Варфоломієви. У шкіряних куртках обидва, у кубанках, штани з малинового бархату, і руки в кишенях тримають. «Ну, — думаю, — жарко нам зараз буде!» Знав майже, напевно, що обидва братки у батька Махна служили. З ними третій зайшов, начеб холуй їхній: Кашкет на прізвище, він же бнтута…

— Стривай, Володю, — перепинив я візника, — він у ливарному цеху працює?0 Червоною косинкою голову пов’язує?

— Він, він самий! — охоче ствердив візник. — Ну, так от… Оглянувся я — бачу, сам купець стоїть біля ліжка, усміхається. Ніякий, видно, йому обшук не страшний, коли підмога прийшла. А сусіди його, Варфоломієви, поставили біля дверей Кашкета — і до мене. А я, можна сказати, сам був. Помічник мій, Коля Сморгунов, — хлопчик спритний, карабіном володів, але від голоду ослабів зовсім. Не справитися б йому навіть з молодшим Варфоломієвим. І вийшло так, що доводиться мені мовби самому на себе удар приймати.

Старший Варфоломієв підходить до мене й каже:

«Ну що, Володю, брудна душа, прийшов у гості до сусіда — сідай».

«Нічого, спасибі, сяду», — говорю. І сідаю на краєчку стільця.

«Давай, — каже старший Варфоломієв, — хазяїне, частуй бажаних гостей!»

Бачу — приносить Бучило, усміхаючись, склянки, пляшку самогону, сало варене. А під стіною — його дочки, як на оглядинах, сидять. Обидві наречені Варфоломієвих. Зблідли, відчувають — не до добра таке частування.

Дивлюсь я Варфоломієву просто в лице. Страшно мені, але не боюсь, Радянську владу за плечима відчуваю. І прислухаюсь, про що його молодший брат з хазяїном перешіптуються.

Люська Варфоломієв наливав мені тим часом склянку самогону і каже:

«Пий, любий!»

«Чого ж, — говорю, — я перший? Може, вона отруєна! Випий сам».

«Ти що ж, — шипить Люська, — боїшся? Та ще й хазяїна ображаєш! Тобі, голодранцеві, повагу виявляють, а ти…» І раз — ножик вихопив.

Бачу я таку справу, моргнув Колі Сморгунову. А той, замість того щоб на мушку їх взяти, як торохне, що було сили, карабіном по лампі! Так мені гаряче скло на голову і посипалось. Що робити? Раз такий оборот — звалив я на стіл старшого Варфоломієва. Чую — посуд забряжчав, панночки верещать, тьма кромішня. «Аби, — думаю, — своїх швидше дочекатися!» І браунінг виймаю, щоб у вікно пальнути. Але тут якраз повз вухо табуретка пролетіла. «Ага, — думаю, — важку артилерію в хід пустили!» І повзу до виходу. Чую — сопе хтось поряд і хромом пахне. Значить, куртка шкіряна рядом. «Ну, — думаю, — , на тобі!» І рукояткою браунінга як дам! Поцілив прямо п© потилиці. Простогнав хтось з Варфоломієвих і кричить: «Держи двері, Кашкет, ми йому покажемо!» — і як бабахне у стелю. Тоді і я церемонитися перестав: застрочив у куток, звідкіля стріляли, з браунінга… Вереск, вогонь, гасом пахне, а Сморгунов від дверей голос подає… «Давай, — каже, — Володю, обеззброюй бандитів! Я їх не випущу звідси!» Добре йому говорити «обеззброюй»! їх з хазяїном четверо, коли не рахувати дівчат, а я — сам! І пробиваюсь собі повзком до дверей. Раптом чую — хтось наче замахнувся на мене і самогоном війнуло близько. Я пригнувсь і рукою голову затуляю. Аж тут — бжи-и-и-ик! По руці моїй!

Я спершу, знаєте, не відчув болю. Дарма що жили мені ножем перерізало та ще й череп зачепило! Відсмикнув я руку — і в кишеню за хусточкою. Але відчуваю — погана справа: пальцями не володію. Притиснув поранену руку другою рукою, душно мені стало, навіть піт на лобі виступив, і втома мене валить.

Насилу спромігся я крикнути Колі Сморгунову: «Бий їх, куркульських паразитів, бо я поранений!» А в цю хвилину Кашкет, ад’ютант їхній, вазони з вікна поскидав, головою шибку висадив і хотів туди, на сніг, рибкою! Але Коля Сморгунов