Володимир Павлович Бєляєв - Місто біля моря

пожартував Головацький і, тиснучи мені руку, додав: — Ну, біжи, а то до гудка три хвилини лишилося…

Ще за царату, коли ми жили на Заріччі, під Старою фортецею, недалеко від Успенського узвозу, садиба графині Рогаль-Піонтковської займала цілий квартал на міській околиці. Жовтий панський особняк з колонами біля під’їзду губився в зелені тінистого саду, і до нього від залізних воріт, прикрашених кованими залізними пелюстками, вела посипана гравієм дорога. Її облямовували грядки з білими ліліями і півоніями. Високі ажурні ворота майже ніколи не відчинялись, і на них висів важкий іржавий замок.

Але одного разу ворота садиби відчинилися навстіж з цілковитої згоди її власниці. Трапилося це навесні 1919 року, коли наше місто захопив із своїми бандами отаман Петлюра. Недобитки його банди тиснулись до залізниці. В руках невдачливого отамана було кілька маленьких міст і містечок Поділля та Волині. Але, незважаючи на те, що петлюрівський фронт тріщав по всіх швах, отаман урочисто оголосив наше місто тимчасовою столицею «Петлюри», а для своєї резиденції обрав напівпорожній особняк графині Рогаль-Піонтковської.

Автомобіль, на якому під’їхав Петлюра, зустрічала біля розчинених навстіж воріт сама графиня, сухорлява дама в чорному вбранні з воланами, з лорнетом, притиснутим до очей. Ми, хлопці, бачили з цвинтаря сусідньої Успенської церкви, як, вийшовши з машини, одягнутий у все синє, Петлюра поцілував худу, прикрашену перснями руку графині і разом з хазяйкою рушив до жовтого будинку. Сюди до нього приїздили на переговори галицькі «січові стрільці» з корпусу Коновальця, денікінські офіцери.

Трохи згодом на постій до графині прибули англійська і французька військова місії. Офіцери Антанти, яка допомагала Петлюрі, розгулювали у своїй не баченій нами формі по тінистих алеях графського саду, але розгледіти їх ближче нам ніяк не вдавалося. Перехожих згонили з тротуару гайдуки з «куреня смерті», який охороняв Петлюру і його почет.

Тільки один раз ми вилізли на гранітний фундамент огорожі і спробували розгледіти крізь гущавину зелені, що ж твориться біля будинку з колонами. В ту ж хвилину, коли ми стояли босі на шершавих і теплих від весняного сонця плитах, припавши до залізної огорожі, із саду вибіг високий, худорлявий чоловік у довгому синьому піджаку і замахнувся на мене чорною палицею в срібних монограмах.

Як злякані горобці, кинулись ми навтіки, хто куди, боячись, як би довгоногий не покликав на розправу з нами петлюрівців з надвірної охорони. А в них були припасені для нас угощення, кращі за палицю: довгі нагаї з свинцевими «п’ятаками», заплетеними в шкіру.

Обличчя незнайомця — хиже, зле, дрябле, все у жовтуватих зморшках — я добре запам’ятав.

Говорили, що це рідний брат графині, який утік до неї звідкілясь із-під Києва, від більшовиків. Недарма потім, коли Петлюру прогнали, сухорляву графиню заарештувала Надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією. Що потім з нею сталося, я не знаю. А може, братець графині і був отим самим, що втік, чоловіком тутешньої Рогаль-Піонтковської, яка, за словами Головацького, «обплутувала молодь» своїми танцями.

Спека ще не розвіялась, але на проспекті вже було людно. В’ялі і розморені, пленталися з пляжу курортники в тюбетейках, крислатих солом’яних брилях, а то просто пов’язавши голови мокрими хусточками. Вони несли в руках килимки, рушники, мокрі простині, купальники. Дехто з них затримувався біля кіосків, де продавалась холодна біла буза, лимонне ситро, нарзан і боржом з льоду. Інші приїжджі, головним чином чоловіки, забігали в кооператив виноробів на розі. Стомлені спекою і морем, вони перекидали там скляночки, повні прозорої «березки», янтарного «в’яленого», «виморозків», «ізабелли», густого і темного «мускату» та інших вин Приазов’я.

То зазираючи всередину магазинів, то затримуючись біля нарядних вітрин, я йшов, вгрузаючи каблуками в м’який асфальт. Ще до закінчення роботи Гладишев сказав мені, що салон Рогаль-Піонтковської міститься в будинку № 25 по Генуезькій вулиці.

Раптом усі перехожі перестали мене цікавити, за винятком одного, що з’явився, не знати звідки, передо мною. Спина його і хода — тверда, упевнена, стройова хода військового — здалися мені на подив знайомими. Якби не його літній цивільний костюм із чесучі та не м’яка, з тієї ж матерії панама з широкою голубою стрічкою, я б зразу кинувся до перехожого, як до дорогого земляка.

«Але цей не бачений ніколи раніш цивільний костюм?.. А хода та ж сама, і зріст, і високо підведена голова з загорілою шиєю!.. Та він, мабуть, на курорт сюди приїхав! Ну, як я не здогадався?»

Швидко випередивши перехожого в костюмі з чесучі, зазираю йому в обличчя. Він у цей час дивиться у вікно аптеки, де стоять цілі батареї банок з латинськими написами.

«Авжеж, це він!»

Я підходжу до перехожого впритул і, ледь торкнувшись його напівзігнутого ліктя, говорю:

— Здрастуйте, товаришу Вукович! Як ви сюди…

Чоловік з обличчям Вуковича, на диво байдуже, наче ждав, що я його зачеплю, обертається і каже:

— Ви помилились, молодий чоловіче… — І трохи насмішкувато дивиться мені у вічі, мовби жалкуючи, що я так по-дурному помилився.

Що я буркнув йому на відповідь, не пам’ятаю. Це не були слова пробачення, скоріш за все я сказав щось схоже на «Ух, ти!» і, зніяковівши вкрай, швидко пішов геть, щоб зіваки не звернули на мене уваги. А сам думав: «Ну, буває ж така подібність! Дивно, як схожий цей чоловік на Вуковича…» Якби то був Вукович, він неодмінно впізнав би мене і привітався. Особливо після тої тривалої розмови в його кабінеті, коли ми відвідали його разом з Коломійцем.

Заспокоївшись після досадного конфузу і звільняючись від зніяковіння, що охопило мене, я вирішив ні в якому разі не говорити хлопцям, як я помилився…

Будинок № 25 на Генуезькій був нічим не примітний з вигляду одноповерховий особняк. Від касирки в платті з картатої шотландки, яка розкладала на столику біля входу книжки з квитками, я довідався, що танці починаються за годину. Не крутитися ж мені під високими вікнами танцкласу стільки часу, щоб подивитися на тутешнє чудо-юдо! Я повільно пішов Генуезькою вулицею, подалі від центру міста.

Генуезька привела мене в передмістя Лиски, з його маленькими будиночками. Майже вся земля тут була зайнята городами. Я пішов на край посьолку, до самого моря.

Біля берега погойдувались на якорях просмолені рибальські баркаси із згорнутими парусами. На піску, закиданому водоростями, сохли неводи-волокуші. В обличчя ударило повітря морського простору, змішане з запахами копченої риби, водоростей, йоду, смоли.

Порожній піщаний берег тягся до Ногайська. З яру, який спускався до моря, витикалась якась двоповерхова вілла під червоною черепицею. Вечірнє сонце кидало червоні бліки на її вікна