Антон Дмитрович Мухарський - Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей

з Анжелою, і я попросив її переглянути умови нашого шлюбного контракту. Корпоративних замовлень з огляду на ситуацію в країні найближчим часом не намічалося, а концерти, які ми давали, геть усі були благодійними. Крім того, від січня мій телевізійний проект припинив існування.

– І знаєш через що? Через твій рот, який меле всяку брехню. Генеральний продюсер так і сказав: «Наш піар-відділ уже не спроможний відбиватися від інтерв’ю вашої дружини, де вона лає і нас, і вас, а журналісти інших видань просять коментарів».

– Це брехня. Проект закрили, бо бояться, що через твою матюкливість закриють і їхній канал. І правильно зроблять. Я буду перша, хто дасть свідчення на суді, що такі проекти, як «Зелена лампа», не мають права на існування в цивілізованому суспільстві. Я попереджала: легкого життя тобі не буде. Ти мене дуже сильно розлютив, і я готова на все, аби захистити дітей.

– Захистити від чого, Анжело?

– Від божевільного татка, який проміняв їх на якусь революцію. Від цього придурка Ореста Лютого. Я знаю, що ти продав офіс і у тебе є гроші.

– З цих грошей я знімаю фільм про Майдан, видав другий альбом, зняв нові ролики для Ореста, частина піде на великий мистецький альманах «Майдан. (Р)Еволюція духу», бо спонсорів нема.

– Значить, робити кіно, випускати книжки і диски у тебе гроші є, а для дітей нема?

– Анжело, я продав офіс, який купив до нашого одруження, і вважаю ці гроші «вільними» від твого оподаткування. Ми ж підписали контракт, де зазначили, що не маємо претензій до нерухомості, придбаної до шлюбу? Тим паче, що такі події трапляються в нашій історії раз на сто років. Їх треба фільмувати, фіксувати для майбутніх поколінь. Я роблю це для дітей, аби у них було майбутнє.

– І заради майбуття відбираєш у них сьогодення. Але вони мають сьогодні щось їсти, щось пити, у щось вдягатися, мати дозвілля…

– Анжело, я готовий оплачувати послуги няні й водія – це десь півтори тисячі доларів на місяць, і ще оплачувати навчання і дитячий садок. Але особисто. Я хочу бути певним, що ці гроші витрачаються на дітей, а не на твої прогулянки Європою чи Америкою.

– Віддавай мені залишок від продажу офісу, переписуй на мене усю нерухомість, і тоді ми розірвемо контракт.

– Усю спільно нажиту нерухомість я й так залишив тобі. Діти прописані у моїй старій квартирі на Подолі, а значить, вона і так належить їм. Живу, зауваж, сам, от уже більше року. І в мене за цей час нікого не було.

– Хе-хе! І як же ти вирішуєш сексуальні питання?

– Дрочу!

– Ага, так я і повірила.

– Анжело, я тобі тисячу разів казав, що твої підозри у тому, що я шукаю молоду дружину, абсолютно безпідставні. Ти пам’ятаєш мене колишнім, але я змінився. Перед тобою вже дорослий дядечко, який відповідає за свої слова.

– А займаєшся якимись пацанськими іграми. Коктейльчики кидаємо, картинки малюємо, пісеньки співаємо? Це, по-твоєму, дорослі розваги?

– Ці коктейльчики, пісеньки і картинки змінюють світ, де ми живемо!

– А якщо я не хочу змінювати цей світ? Якщо мене все влаштовує, крім чоловіка, то що я маю робити?

– Дай мені розлучення! Я тебе вже неодноразово просив…

– Не дам! Я вважаю, що діти мають рости в повноцінній родині.

– Але ж нема родини! Ми не ведемо спільне господарство, у нас ось уже з грудня нема сексуальних стосунків…

– Ти диви, пам’ятаєш!

– Я серйозно, давай розлучимося!

– Ні-ко-ли! Не для того я собі так довго вибудовувала імідж зразкової матері й дружини, щоб отак враз усе зруйнувати! Котічєк, ти попал! Якщо не будеш виконувати контракт, я подам позов у виконавчу службу. Вони заарештують усе твоє майно, відберуть усі автомобілі й пустять тебе по світу! А я особисто проконтролюю, щоб ти здох у муках під парканом і потрапив у пекло.

– І що, тобі від того буде легше?

– Звичайно! Ти мій характер знаєш. Якщо ти від мене підеш, я не заспокоюся доти, доки не побачу тебе в гробу в білих капцях. Це моє останнє слово! Гроші давай, бо дітей не побачиш!

– Анжело, це тотальний розрив!

– І до цього розриву призвели твої радикальні дії! Ми з тобою знаходимось по різні боки барикад.

– Я борюся за країну.

– А я борюся за дітей! Давай, чєші із моєго дома… Всєго тєбє доброго! Революціонер, бля… Пісатєль!

– А сєйчас ми пріглашаєм на сцену женщіну нєзємной красоти, талантлівую актрісу і тєлєвєдущую, а главноє – мать пяті дєтєй Анжелу Нєгорову-у-у-у!

Зал палацу «Україна», де відбувається церемонія нагородження, вибухає оплесками. Анжела у супроводі старших дітей гордо виходить на сцену. Малого Іванчика, певне, залишили вдома із нянею. Нашою чарівною нянею, яка закриває всі фронти і вирішує усі проблеми. Діти стають біля мами і чемно посміхаються на спалахи фотокамер.

– Анжела, – звертаються до неї московські ведучі церемонії Іван Ургант та Іван Охлобистін, – говорят, у вас тоже єсть син Іван?

– Да, есть, он остался дома!

– А в чєсть кого, єслі нє сєкрєт, ви єго назвалі? – питає Ургант і трохи згори, з притаманною йому довершеною іронією, дивиться на Охлобистіна, який прикриває очі окулярами.

– Я так панімаю, Іван, что вам би очєнь хотелось услишать, что я єго назвала в чєсть вас, ведь ви такой талантлівий і харізматічний. Но я вас, уви, разочарую. Я назвала его в чєсть вашего коллєгі, которий стоіт рядом і также являєтся многодєтним отцом. Нам, к сожалєнію, с такім отцом нє повєзло… Наш отєц сбєжал на барікади (сміх у залі).

– Єго случайно зовут нє Дмітрій Ярош? – жартує Охлобистін, і зал знову вибухає реготом.

– Нєт, Іван, єго зовут нє мєнєє екзотично – Орест Лютий, і он, как і Дмітрій Ярош, тоже являєтся украінскім «націонал-фашистом».

– Ого! Вам дєйствітєльно нє повєзло!

– Вот что случаєтся с людьмі под воздєйствієм амєріканской пропаганди. Да? Но я нє об етом. Я о любви…. Когда-то я бєзумно любіла етого чєловєка, і плоди нашей любві пєрєд вамі. Вот єті волшебниє дєті, за чьйо будущєє я очєнь пєрєживаю. Мнє кажется, что моя страна сошла с ума. Я нє понімаю, кто еті люді на Майданє, за что оні там борются, а главноє: как оні ето дєлают? Бороться за свободу і за счастье, сжигая живьом другіх людєй? Ето іх мєтод? Вмєсто того, чтоби долго і упорно работать над собой, шаг за шагом ідті к своєй целі і мєчтє, оні хотят получіть всьо і сразу! Я нє поддєрживаю етіх людєй, і мнє іх откровєнно жаль.